10. Mars Red

Ось і прийшов час валізки з тітчиним спадком. Планувала віддати мамі не розпаковуючи, як Курт поїде. А тепер… Тепер у мене безмір часу і рвана шпарина в грудях. Треба затулити її чимось душевним, щоб не сифонило.

Повільно гортаю пожовклі сторінки зі світлинами. Деякі з них я знаю – в мами є дублікати. Ось ми з тітонькою дряпаємо яйця на Великдень. Ми тоді пофарбували їх у Mars Red лушпинням від цибулі, а потім вишкрябували малюнки моїм шкільним циркулем: рибок, пташок, зірки, хрести, ромбики… Інші картки бачу вперше. Переважно портрети братів. Важко дивитися на їхні молоді личка, що вже ніколи не постаріють. Погано пам’ятаю їхні смерті, наче мозок затер ті жахливі моменти шорстким ластиком… Де я була, що робила, що відчувала? Суцільний гіркий туман.

А на юну тітоньку дивитися втішно. Така вона усміхнена, така сяйлива. Бісики в очах, соковиті губи. У волоссі повсякчас то квіточка, то стрічки.

Риюся в зошитах – щоденники, книга витрат, сонники… Заглядаю краєм ока, але зміст розібрати важко, забагато скорочень. Переходжу до листівок: оце для моєї дизайнерської душеньки окрема розвага. Тим паче, серед них бачу чимало іноземних. Пильно вивчаю чудернацькі марки та штампи, милуюся краєвидами, техніками митців, дозволяю пальцям насолодитися якістю паперу. Заглядаю на зворотній бік і помічаю, що всі іноземні листівки – від одного відправника. «Лис Микита». Барселона, Кейптаун, Ріо!.. Нічогенько помандрував тітчин знайомець! Вражено вчитуюсь у рядки:

«Я бачив, як цвітуть апельсинові дерева, але їхня краса ніщо в порівнянні з твоєю».

«Вчора потрапив у Віденську оперу. Виставу замінили через хворобу соліста. Не засмутився. Журюсь тільки через те, що ти не слухала «Дон Жуана» поруч зі мною».

«Я втратив слух від реву водоспаду Вікторія. Але я ладен ревіти дужче за нього, бо я тут без тебе».

Цікаво, чи мама знає про це листування? І що тітонька відповідала тому Лисові? Судячи з його листів, перев’язаних мереживною стрічкою, вони чемно обговорювали погоду, літературу, плани на майбутнє…

Це ж як ми з Куртом!

Шкіру обсипає холодним потом: що, як тітонька мала шанс прожити геть інше життя? Сповнене пристрасті, барв, мандрів?..

Що, як я ледь не проґавила свій?!

Ну подумаєш, чужа дитина. Вона ж не житиме з нами?

Підриваюся і в нестямі строчу повідомлення Куртові. Пишу, що Сіетл в силі, але щоб на зустріч із моїми батьками не сподівався, бо ще раз я всіх цих підготовлень не переживу. Насамкінець пом’якшую тон: «Буду не проти, якщо сьогодні наснишся;)».

Зиркаю на фітнес-браслет: прочитає годин за шість.

Перекладаю щоденники тремкими руками – оце я вчасно сюди залізла! Дяка тобі, тітонько, за безцінний урок! Дарунок, кращий за сто сільських маєтків.

Помічаю на одному з блокнотів невеличкий замочок. Намагаюся підчепити нігтем, ножицями – не піддається. От напасть, без ключика ніяк. Відкидаю блокнот у бік. І тут мене аж підкидає: он від чого та манюня залізячка у бузковому молочнику! А що, як саме в цьому щоденнику тітонька Поля й писала про того Лиса?! Та я ж не спатиму, поки не дізнаюся подробиць! Дзвоню Повзику і скоромовно вимагаю вислати мені той ключик поштою.