7. Freedom Blue

– Як, як ти мене знайшов?! – питаю зірваним голосом, йдучи за Славком Повзиком слід у слід.

 – Легко, – прискає, – ти як раз за моїм будинком звернула у діброву й годину по ній кола намотувала.

Штурхаю його в спину:

 – Чого ж ти раніше мене не витягнув?!

 – Та хто я такий, – сміється, зараза, – щоб втручатися у твоє особисте життя?

Повзик проводжає мене до будинку, зупиняється біля ґанку:

 – Ну, сподіваюся, в хаті не заблукаєш.

 – Заряджу телефон силою думки й увімкну GPS, – кидаю через плече. Славко схвально виставляє вперед великі пальці і прямує до хвіртки.

 – Не йди, – прошу подумки. Страшно! Ніч навколо здається ворожою, пітьма не має кордонів, і будинок хижіший, ніж учора. Яка б не була рідна мені його господарка, а сама хата – чужа. Ще й миші розбіглися по кутах!

Однак,уголос не кажу ні слова. Тільки дверима грюкаю якомога гучніше.

Дзуськи. Ще базікатиме серед своїх, що «ці міські» недоумкуваті страхопуди. Не дочекається! Якось протримаюсь останню ніч.

Перестилаю спальну білизну в дальній кімнаті – у вітальні тепер якось не по собі через пробій у стелі.

Мама казала, що тітонька померла у себе в ліжку… Та я не забобонна. Витягаю з-за скла креденсу тітчину чорно-білу світлину, притискаю до грудей, і нас разом поглинає незглибима перина снів.

На ранок знову прокидаюся від півнів. Крізь сон плутаю їхню співанку з татовим будильником. Розплющую очі й чекаю, поки підвантажиться пам'ять – щоб уторопати, де я.

Сонячні промені промальовують контури запилених поверхонь. Комод, портрети на стінах, візерунки на шафі. Я в гостях у тітоньки Полі – згадую. Точніше… Точніше, у своїх майбутніх володіннях. Яких я хочу здихатися якнайшвидше і розпочати життя мрії на західному узбережжі Штатів. Зриваю зі стін портрети родичів, складаю до інших сентиментальних реліквій.

Вдягаюся, вмиваюся водою з-під колонки – бадьорить краще за каву. Замітаю підлогу майже голомозим віником, протираю меблі вологою ганчіркою, підписую коробки. Пакую альбоми зі світлинами та листівками, конверти з листами та щоденники тітоньки у валізу, що знайшла на шафі. Важкенько! Не дарма качала біцепси-тріцепси.

На порозі стикаюся зі Славком. У нього на руках мурчить білий кіт, а коло ніг треться ще один – рудий зі смужками. Загін спецпризначення для боротьби з гризунами?..

 – Ось ключі, – домовляюся з Повзиком, що цінні речі віддасть сусідам, а непотріб вивезе на смітник. Обмінюємося телефонами. Поспішаю на електричку, тому швидко прощаюся і йду не обертаючись. Тепер, під ясним Freedom Blue весняним небом, я точно знайду дорогу.