6. Ultimate Grey

Спочатку навіть холоду не відчуваю – так злюся. Злюся на тітку – ну навіщо так знущатися з коханої племінниці?! Бузкового б молочника у якості прощального дарунка вистачило з лишком. А тепер стільки мороки з цим будинком. Значно більше, ніж я собі намалювала.

У-ух. І на себе злюся. Не мала баба клопоту – купила порося. Стояла б собі спокійно та хата – ну порозкрадали б сусіди потроху те нещасне майно… Все одно чи не все викидаю. А так – потягла за ниточку, а то не ниточка, а зміїний хвіст. І змій тих ціле кудло.

Ще й Повзик цей. Доводить мене до сказу! Чого лізти в чужі справи, що за звичка така селюцька? Я його кликала? Ні. Про допомогу просила? Ні. А треба ж все одно дзьоба свого всюди встромити, все роз’ятрити, розкуйовдити. Ще й оце його «мала»! Та яка я йому мала?! Згодна, на зріст я не Катя Осадча. Та йому теж до Кличків далеко. Дрібний що ті мишенята. Пі-пі-пі, мала се, мала те…

Стоп.

Озираюся.

Рідна Зорівка давно скінчилася. Я мала перетнути залізничну колію, пройти крізь березовий гайок і вже наближатися до траси – зворотна електричка давно пройшла, тож усі мої надії на вечірній автобус. Або попутку. Але навколо густий ліс і рейок я точно не переступала.

На зв'язок жодного натяку, GPS не працює. Підводжу обличчя до неба. Ані місяця, ані зорь. Суцільний захмарений Ultimate Grey.

 – Еге ж, Алінко, – гмикаю до себе, – аби не хмари, Великий Віз домчав би тебе до траси з вітерцем.

Інших сузір’їв я все одно не знаю, і зірки в навігації мені б навряд чи допомогли.

О! Чую гуркіт коліс! Чалапаю в бік звуку, огинаю товсті пні (чи що воно?), перечіпаюсь за гілля (чи що?..), гепаюсь у болото (чи…?!). Підводжуся, брьохаю далі, відчуваю, що з литкою щось не те. Згадую про ліхтарик на мобільному. Свічу на ногу. Литку обплела іржава проволока. Звільняю ногу – легше? Легше. Перелажу через повалене дерево і суну вперед. Хвилин за десять свідомість пробиває думкою, що я тут уже була.

 – Ууу! – виє пес неподалік. Пес, повторюю вперто. Не вовк.

Падаю знесилено на повалене дерево (те саме! чи ні?) і в цю ж мить гасне ліхтарик. Трясця! Я забула перевести телефон у режим економії заряду! Батарея не витримала надзусиль з пошуку мережі та витратила останній ресурс, щоб освітити мені шлях. Судячи з усього, все одно хибний.

Гадки не маю, куди і як рухатися далі. Від холоду терпнуть вуха. Зараз би гарячого бульйону з сухариками. Або хоча б тих голубців… від Повзикової мами. Схлипую з досади і здригаюся: ненавиджу себе жаліти.

 – Так, Аліночко, ану не рюмсати, – кажу вголос. Хлопаю себе по руках і ногах, щоб розігнати кров. Тру щоки. Стрибаю на двох ногах, на кожній по черзі, пригадую свій плейлист для кардіо, руханка переходить у танок. Забуваю, де я, горланю, кружляючи:

 – …Росте-е-е береза стара-а-а,

А сум бере за старе-е-е,

I не збере-е-е Інстаграм

Фото вже впавших дере-е-ев…

 – Зачотно танцюєш, мала, – лунає з темряви, і я, не тямлячи себе, кидаюсь Повзику на шию.