5. Simply Purple

Селищний магазин збиває мене з ніг різнобарвним асортиментом. Із продуктового за роки моєї відсутності він перетворився на повноцінний супермаркет: тут тобі й каструлі, і шкарпетки, і набори для вишивання.

Поряд із картоплею виблискують авокадини, сироватка сусідує з безлактозним йогуртом, а на касі висять бавовняні еко-торбинки. Та це ще не все. На мою скажену радість, тут розігрівають паніні та заварюють свіжий чай. Снідаю не відходячи від каси, заодно користуюсь місцевим вайфаєм. Отримую рясні усміхайлики від Курта та легкі зауваження від клієнта, відповідаю обом, а тоді заглядаю до цивілізованого ві-сі – тітчина хата таким, на жаль, похвалитися не здатна. Із насолодою вмиваюся теплою водою та крізь брили багна повертаюся до «родового маєтку».

Зовні на нього дивитися так само болісно, як і зсередини. Стіни потріскані, де-не-де відвалився ґонт. Іржаві ринви теж варто замінити. Фотографую – для ознайомлення фахівцям. Насамперед, хай складуть кошторис. Як не потягну – грець із ним, виставлю на продаж без усіляких ріелторів: «ексклюзив!», «вінтажна вілла у мальовничій дірі!», «терміново!», «тільки для вас!». Таке оголошення забацаю, що кандидати одразу ж вишукаються в чергу.

Повертаюся до розкопок. Піднімаю важку різьблену кришку дерев’яної скрині. Тут спочивають тітчині фотоальбоми, товсті списані зошити, стосики конвертів, перев’язаних мережчатими стрічками. Оце найтяжче. Викидати рука не підніметься. Чужим людям не треба й задарма. Що ж, повезу мамі. Хай виностальговує собі очі.

Стукнувши для годиться у двері, заходить Повзик. Сіпає клямку – перевіряє, чи все тримається. Заглядає в коробки – чи правильно я все посортувала. Оглядає стелю та мацає драбину, що веде на горище.

Я ж обережно витягаю з креденсу сервізи – це точно віддам місцевим. До міста вони точно не доїдуть. Затримуюся на елегантному молочнику із бузкової порцеляни (розпізнаю Simply Purple): у ньому щось брязкає. Заглядаю: крихітний ключик. Від чого він? Прогулююсь вітальнею, роздивляючись…

Ш-Ш-Ш…ТАРАХ-ТАХ-БАХ!..

Інстинктивно присідаю і прикриваю голову. Розплющую одне око: туди, де я щойно стояла, падає… стеля! Їй-богу, шмат стелі, а на ньому скоцюрбившись – Славко!

 – ААА!!! – виривається з мене звукове цунамі: репетую, бо з-під Славка кидаються врозтіч дрібні мишенята. Нажахано задкую, врізаюся у вежу, що я звела з тітчиного посуду, і вежа довго – як у сповільненому кіно – перетворюється на гору кольорових уламків. Тільки бузковий молочник із золотавими бабками лишається міцно стисненим у моїх руках.

 – Ну ти даєш, мала, – чмихає Повзик, прудко підводячись, і обтрушує занапащені джинси.

 – Я даю?! – вибухаю. – Я?! Навіщо ти попхався на те горище?!

 – Не знав, що все так погано, – виправдовується авантюрист.

Повертаю молочник до осиротілого креденсу.

Нащо мені те горище? Покупці б навряд чи туди заглядали, а тепер… Тепер величезну діру у стелі не помітить хіба сліпий. Чхаю на підтвердження – уся кімната щільно заповнена деревним пилом від зламаних перекриттів.

 – З мене досить, – повідомляю чи то Славку, чи то собі, чи то тітці, що стежить за нами молодистим поглядом зі світлини у креденсі. – Адьйос!