4. Paradise Green

Прокидаюся від репету півнів, підводжу голову. Навколо – захаращена коробками вітальня. Згадую, що вчора ледве доповзла до дивана і заснула ницьма, не роздягаючись. Повзик, упевнена, після вчорашніх баталій не повернеться. У відповідь на бундючний монолог про мою совість я жбурнула в Повзика подертий глобус. Він увернувся і запустив у мене подушкою, влучив, і невдовзі в повітрі літало не лише пір’я, а й хмари борошна, клапті туалетного паперу та вихри пилу, який ми потривожили своїм безсоромним герцем.

Витягаю телефон із рисової крупи: працює! Але зв'язок уривчастий, Інтернет слабенький. Зітхаю. Перетнутися з Куртом в онлайні – рідке задоволення, Сіетл від нас відстає аж на 10 годин. Тому ми активно практикуємо голосові повідомлення, обмінюємося селфі та відосиками. Я йому кидаю улюблені кліпи, а він мені – записи своїх репетицій. Курт танцівник. Ні, не так. Курт – БОГ танцю. Він працює у театрі, а ще – займає суддівське крісло на телевізійному шоу талантів. Пишаюся ним безмежно.

І милуюся. В нього не тіло, а суцільні м’язи. Довершені рухи. Коли він піднімає партнерку, я щоразу думаю, що вона паперова. Так легко це виглядає. І шалено їй заздрю. Ну нічого, ще трохи – і океан, що простягнувся між нами з Куртом, залишиться позаду.

Переглядаю наші спільні світлини з жовтневої Праги. Так, офлайн ми провели разом лише три дні. Але що то були за дні! Ми втекли з екскурсії, аби поблукати удвох по вузеньких вуличках, обіймалися під зоряним небом на Карловому мосту, кидали пенні та копійки у Влтаву, цілувалися у метро… Я тоді заздалегідь замовила собі окремий номер у готелі – про всяк випадок, якщо б у нас нічого не склалося, – але навіть не згадала про нього, бо не готова була розлучитися з Куртом ані на мить.

Вирушаю на пошуки мобільної мережі та сніданку. Навідаюся до продуктового, а заодно розімнуся. Пробіжки це моя слабкість. Мама торочить, який сенс бігати уздовж траси й дихати вихлопами. Буцім, скільки здоров’я придбала, стільки ж витратила. Та що поробиш, не можу не бігати.

Повітря на дворі так багато, що воно саме підхоплює мене і жене за ворота, наче вітрильник по воді. Такі пробіжки мама схвалила б. Ось тобі ліс, он тобі пагорби – вже зелені, справжній Paradise Green. Огинаю ставок і рухаюсь уздовж річки. У дитинстві найвеселіше було збігати з найвищого пагорба – Верблюжої Спинки – кричати щосили і отак на розгоні, сторчголов, не зупиняючись, пірнати у річку. Навіть коли вода крижана. Стрибаєш і верещиш, як ужалений, плескаєш долонями по воді та боїшся вилізти: на повітрі-бо куди холодніше…

Але то в дитинстві. Тепер у селі нічого веселого. Сумний занедбаний край. І що Повзик тут забув? Он, жене мені навперейми на юнацькому велосипеді. А міг би осісти в місті, влаштуватися менеджером, взяти в кредит сріблясту «Шкоду»...

 – Агов, мала! – махає обома руками, продовжуючи крутити педалі. – Після обіду айл бі бек, готуйся!