3. Downtown Brown

Повзик повертається незабаром із набором інструментів, коробками, складеними одна в одну, та сумкою через плече. Вивалює з неї пакет рису, хапає з підвіконня мій потоплений телефон і занурює його в той пакет: «аби рис витягнув вологу». Наостанок опускає на стіл два запітнілих лоточки.

 – Голубці, – анонсує з гордістю, – від мами.

«Від мами»! Закочую очі. Мало того, що живе в селі, так ще й з батьками! Утім, гарячу вечерю знищую з апетитом.

Розкладаємо численні коробки. Славко береться лагодити двері, я збираю сміття. Ганчір’я, порожні бляшанки, слоїки мутного вмісту. Гори щербатого посуду з відбитими ручками та носиками.

Зависаю перед автентичним дерев’яним комодом – скоріш за все, це Downtown Brown. У шухлядах гори незайманих рушників і постільної білизни. Традиційне придане, тільки для кого? Тітонька Поліна виростила двох синів, і обидва трагічно загинули. Один згорів на службі – працював МНСником, другий розбився на мотоциклі. Усіх пережила тітонька, і чоловіка поховала – вже старим, після операції на серці. Така вразлива ця сильна стать… А Поліну в останню путь проводжали вже ми з батьками. Мама приїжджала сюди сама, за одягом та документами, і забрала її тіло в місто. Спочивати поряд із хлопцями.

Скидаю в найближчий коробок старий мотлох, жмутки випраних поліетиленових пакетів, оберемок аптечних шкаликів…

 – Мала, ну що ти робиш! – гецає до коробка Повзик. Закушую губу. Що ж це я, не спитала, чи йому щось треба із того.

 – Містяни про сортування не чули? – вигрібає мотлох назад і демонстративно розкладає по різних коробках: – Скло сюди, пластик окремо…

Пирскаю. Нема йому чим займатись!

 – Поліграфічну продукцію теж окремо? – кричу трохи згодом, бо Повзик поліз у льох і навряд чи чує, а сама підсуваю ногою стосик вицвілих журналів «Навколо світу» ближче до пічки. Тітонька Поля викладала у школі географію – і схоже, улюблена наука замінила їй реальні подорожі. Окремий сміттєвоз можна замовляти для книжок. Підручники, посібники, енциклопедії, класика зарубіжна та наша… У піч стільки точно не влізе.

 – Пічка ваша, якщо що, харчується газом, – гмикає Славко, замащений після льоху побілкою, і хапає верхній журнал. – Зараз ми її запалимо, щоб ти мені тут не врізала дуба від холоду.

Воює із вентилем, розшукує сірники. Підпалює журнал, сопе, пухкає. Перемагає. Пічка заповнюється живильним полум’ям.

 – Книжки та оце, – Повзик відштовхує журнали від пічки та здуває з чола вологий вихор, – здамо до бібліотеки.

 – Я їх у місто не повезу, – впираю руки в боки.

 – Забудь ти про своє місто. У нашій помруть від щастя.

 – Тут що, є бібліотека? – мій неприхований скепсис здіймає в Повзику тайфун обурення. «Та я… та ти… та ми тут… та у нас розвинене селище… та вам там навіть і не снилося…». Вирок невтішний: я, сяка-така, забула коріння, втратила нюх, честь і сором.

…Наче дух тітоньки повернувся з того світу і не знайшов нічого кращого, як вселитися у мого незваного помічника.