2. Faded Denim

Змітаю кросівком торішнє листя зі сходів і всідаюся на них із телефоном в руках. Ну хоч мобільний інет тут ловить – і на тому дяка-подяка.

 – Продам будинок, – пишу Курту, – і вийде як раз на переліт і на перший час.

Мені подобається, що Курт не нав’язує мені свої гроші. Ми люди сучасні, за рівні стосунки. І за рівну відповідальність.

У мене цікава робота, творча, та ще й віддалено: розробляю колекції люксових шпалер для зарубіжних виробників. Хочу – працюю на підвіконні, хочу – догори дригом на дивані. Дарма батьки намагалися зробити з мене юриста. Я втекла вже після першого курсу. А от дизайн – це моя стихія.

Головне, що фрілансером я зможу працювати і по той бік Атлантики. А поки що… треба відкласти на ремонт. Влітку вступлю у спадщину, продам «маєток» і бувай, земля-ненько.

 – Аля? Аля Чапля?! – приземляється хтось поруч, і я від несподіванки впускаю смартфон у калюжу. Вдивляюся в незнайому статуру. Світлий чуб з-під дурнуватої шапки, рот від вуха до вуха. Замизкана сорочка – типовий Faded Denim, подерті джинси.

 – Я Слава, не впізнаєш? – хлопець такий збуджений, що мені аж лячно. Відсуваюся від нього й загнано озираюсь, чи нема кого покликати на порятунок. – Слава Повзик, перший клас. Ну? Згадала?

 – М, – вдивляюся в нахабно усміхнені очі, – Так. Пригадую. Ти вліпив мені у волосся ту капосну жуйку.

 – Та ну, оце згадала, – сміється. – Хто давнє споминає, той…

– Мене обчикрижили наголо і я сказала батькам, що більше ніколи не піду до школи. Їм довелося забрати мене в місто, де мене ніхто не знав, і починати все спочатку. Тато півроку сидів без роботи, а мамі довелося у дві зміни горбатити спину на хімічному заводі.

Усмішка нарешті сповзає з лиця мого співрозмовника.

– Та я ж ненавмисно, мала, – стискає мені плечі. – Зате зараз у тебе он, бомбезні коси!

Стримано дякую і роздивляюся у пошуках смартфона, а Славко вже віртуозним жестом виловлює його з багна і тре об сорочку.

- Ну гаразд, – повертає мені мобільний. – Як я можу спокутати свої гріхи?

- Мені від тебе нічого не треба, – сіпаю дверну клямку, щоб сховатися у будинку. Але клямка залишається у мене в пальцях.

 – Я серйозно, – Славко відбирає клямку. – Давай допоможу. Це тепер твої хороми?

Киваю.

– Співчуваю щодо Поліни Іллівни. Файна була вчителька. Добра бабця.

Бабця! Ніколи не сприймала її бабцею. Хоча прожила вона чимало – сімдесят два роки.

 – Добра, – зітхаю. Чого не скажеш про її хату. Заходимо разом всередину. Масштаби лиха, що звалилося на мою голову, перевищують усі сподівання. Розтріскані дошки риплять під ногами, стеля у плямах – дах, вочевидь, тече, у вікнах розсохлися рами…

 – Першим ділом розгрібаєм непотріб, – командує Славко, обводячи «хороми» хазяйським поглядом. – Принесу коробки, оберем, що викидати, що продати…

Усвідомлюю, що тікати нема куди. Ріелторка драпонула до міста без мене, електрички надвечір не ходять, і ночувати доведеться тут. Що ж, не гаятиму часу. Почну розкопки негайно.