1. Viva Magenta

  – То ти тепер залишишся жити у родовому маєтку? – непокоїться Курт.

Кидаю йому смайлик, що аж ридає від сміху. Видаляю. Пишу делікатніше:

 – В жодному разі. Усе, як домовлялися.

Курт він такий. За сімейні цінності. То в них там, за океаном, якщо отримав у спадок будинок від родичів – то це якесь «вау». У моєму ж випадку «родовий маєток» – напіврозвалена хата за 20 км від міста, що на мене переписала у заповіті мамина двоюрідна сестра. Я тітоньку Полю обожнювала до хрусту в кістках. А от рідне село…

 – Ми жили у Зорівці, поки мені не стукнуло сім, – пояснюю ріелторці Реґіні, поки вона везе мене розмитими дорогами, щоб оцінити «власність». – А потім батьки второпали, що краще мені зростати в місті, і ми переїхали.

Повземо самотніми вулицями – вони схожі на безбарвні скетчі художника-початківця. Колишній клуб щириться вибитими вікнами. На даху повиростали тополі. Колись тут щороку селилися лелеки. Тепер – ані лелек, ані клубу.

 – З тих пір я сюди й носа не потикала, – нарощую градус відвертості. – А тітонька навідувалася до нас сама. І привозила безліч подарунків… Краще б залишила мені у спадок чергову сукню, ніж оце.

Реґіна викручує кермо тонкими ручками: її лялечка «Кіа» раз по раз в’язне у болоті. Цього року випало достобіса снігу, за містом і поготів, а тепер усе тане і перетворюється на весняний апокаліпсис.

 – Ти ж казала, що тут є асфальт, – піджимає ягідні губи Реґіна. У неї все в тон: автівка, чобітки, подовгасті нігтики та помада. Ультрамодний Viva Magenta.

 – Тітка казала, що клали, – намагаюся згадати, коли саме, але колеса пам’яті також в’язнуть у болоті спогадів. – Років десять тому. Може п’ятнадцять. Але точно у цьому столітті…

На початку тітчиної вулиці «Кіа» остаточно стрягне, і ми спішуємося. Реґіна у вузьких брючках і чобітках з ніжної шкіри намагається здолати калюжну прірву, але прірва невмолимо затягує. У мене новенькі білі кросівки, тож лаюся в унісон.

До будинку ріелторка навіть не заходить.

 – От що, сонце, – шипить вона, віддираючи бруд із чобіток вологою серветкою, – якщо не приведеш хату до ладу, щоб виглядало більш-менш пристойно, можеш поховати свої плани разом із тіткою.

І вихляючи стегнами – у таких брюках інакше не походиш – дріботить визволяти свою червону двохдверну лялю.