1

Декілька дітей стояли навколо дівчинки, тримаючи в руках пакунки з подарунками, які їм заздалегідь підготували батьки, які також стояли неподалік від них. Діти усміхалися, весело кричали та нетерпляче чекали, щоб вручити подарунок іменинниці.

Вона відчувала себе дуже щасливою, тому що всі друзі прийшли привітати її з днем народження та розділили цей щасливий день з нею. 

Кожна дитина почала підходити та вітати дівчинку. Дехто вітав своїми словами, а хтось розповідав римований віршик. Вона з радістю прийняла всі подарунки, обережно почала складати їх на стіл біля входу в дім й швидко повернулася до всіх дітей.

Дівчинка швидко наповнила склянку апельсиновим соком, підійшла до кожної дитини та запитала: Як їхні справи? Як самопочуття? Чи подобається їм на її святі? Звісно ніхто не відповів поганим словом. Всі говорили привітливо вихваляючи, що її день народження найкращий та все гарно оздоблено. В цю мить почала відчувати себе досить дорослою. Намагалася поводитись по дорослому й говорити на дорослі теми: політику в школі, хлопців, шкільний футбол. Вона вже не відчувала себе маленькою дівчинкою, якій потрібна допомога в будь-якій справі, тепер вона доросла людина якій щойно виповнилося десять років. 

Радість переповнювала її з середини. Вона хотіла встигнути поговорити з усіма. Дізнатись про справи кожної дитини поки їхні батьки не захочуть піти додому й забрати з собою своїх дітей.

Продовжувала тримати склянку з соком у правій руці, стояла наче її щойно прикували до землі. Хотіла підійти до нього й сказати: Привіт! Але не вистачало сміливості. В голові відразу з'явилася думка: можливо я насправді ще дуже маленька, тому і боюся?!

- Доню! - неподалік від неї, стояла її мама та махала рукою, натякаючи, щоб вона підійшла до неї ближче.

Андріана відразу зрушила з місця, немов нічого і не відбулося. Вмить забула про хлопчика з яким так і не наважилася познайомитися. Відчуття страху поглинало її доволі сильніше, коли вона бачила його знов і знов.

- Ти кликала мене мамочко?! - вхопила маму за ліву руку.

- Знайомся доню, це рідний брат тата Андрій Миколайович.

- Добрий день! - Андріана поглянула на чоловіка, задерши голову, почала уважно його роздивлятися. 

- Вітаю тебе! - моя маленька. Тобі вже десять років, ти вже така доросла! - Чоловік нахилився нижче до неї, простягнувши руку з подарунком в її сторону.

- Я не ваша маленька! - тихо промовила собі під ніс, не взявши невеликий пакунок з картону.

- Візьми подарунок! - мама відразу поглянула на доньку, кивнувши їй головою. - Що потрібно сказати?!

Андріана простягнула обидві руки до подарунка та промовила:

- Дякую гарно! Було приємно познайомитись! - швидко розвернулася та хотіла побігти геть.

- Почекай доню! Дядько Андрій, ще не все сказав!

- Вибачте! - обурено прошепотіла не дивлячись на чоловіка.

- Нічого! - він посміхнувся, опустився на коліна, вхопив її за плечі. - Цей подарунок від твоєї бабусі. Ти її не пам'ятаєш, бо вона померла коли тобі виповнилось п'ять років, ти їздила колись в гості до неї, але тоді ти була ще дуже маленькою. Твоя бабуся просила подарувати тобі цю річ, коли настане відповідний день. Я вважаю, що цей день настав!

Жінку здивували слова Андрія, але вона не хотіла його розпитувати більше, про загадковий подарунок, лише посміхнулася йому у відповідь, коли він після промовлених слів поглянув на неї.

- Ходи до інших дітей. - провела рукою по голові Андріани, поправивши її пишне каштанове волосся, - але спершу віднеси подарунок на стіл, щоб не пошкодити його.

- Ви праві! - швидко промовив Андрій. - Дуже важливо, щоб подарунок залишився цілим і непошкодженим, - широко усміхнувся. 

- Зачекай! - витягнув руку до дівчинки. Жінка також здивувалася, що знову трапилось. - У мене для тебе є ще дещо! - він простягнув ліву руку із-за спини, тримаючи в долоні одну невеличку жовту, як сапфір троянду, з коротким стеблом із дуже пишно розкритим бутоном. 

Андріана усміхнулася, підійшла на крок до чоловіка, повільно витягнувши руку, обережно взяла незвичайний подарунок від дядька, щоб не вколоти собі пальця гострими шипами.

Мама дівчинки також здивувалася ще одному, але вже незвичайному подарункові. Спершу вона не зрозуміла для чого маленькій дівчинці квітка, ще й жовтого кольору. Можливо чоловік хотів так підкреслити їхнє розставання з ним, бо він не зможе затриматися надовго в них або ж, він хотів натякнути знову на їхнє розставання з бабусею, яка вже досить давно померла. 

- Дякую! - поглянула на нього з радісним обличчям.

- Тепер не буду тебе затримувати. Можеш бігти!

Дівчина кивнула головою, поглянувши спершу на дядька, а потім на маму, розвернулася й швидко побігла в сторону столу, де знаходилися всі подарунки. 

Вона обережно поставила картонну коробку на стіл й відійшла один крок назад, тримаючи надалі троянду в своїй маленькій руці. Уважно почала спостерігати за щойно поставленим пакунком, наче її дещо манило, не хотіло відпускати. На мить їй здалося, що хтось вхопив її за руку й почав тягнути в середину їхнього будинку, дещо сильне, високе й темне. Вона налякалася, ривком відтягнула руку, притуливши її до свого тіла, почала голосно кричати й бігти в сторону своєї мами, розбиваючи бутон квітки об свої ноги, залишаючи за собою жовту стежку з пелюстків.