РОЗДІЛ СЬОМИЙ „ПОМСТА”

Травневим ранком сонячне проміння

Постукало тихенько у вікно.

Й, побачивши прекрасне в нім створіння,

Легенько їй на руку прилягло.

Відчувши дотик лагідний і ніжний,

Що сповнений любові і тепла.

Відкрила очі чарівні повільно

Прокинулася й опритомніла.

Високі голі стіни, біла стеля.

Наталя намагалася збагнути

Що сталося, що трапилось із нею?

І в голові чому ці дивні звуки?

Усе болить… і думати не в силах.

А хочеться згадати, що було?

Здається, марні всі її зусилля…

І знову все довкола загуло.

«Та, що зі мною?» - думала вона, -

«Чому я тут? І де я?.. Я згадала!

Андрій. Кав’ярня. Я стою одна…

А потім в одну мить усе пропало.»

«І зникло все! О, що я наробила?!

Біду накликала на голову свою!

Він винен, так! Та я ж його любила.

Ще й досі, досі я його люблю!»

В палату двері тихо прочинились.

Ввійшла Оксана, весело всміхнулась.

Їх погляди щасливі перестрілись.

- Нарешті ти до тями повернулась.

- Яка я рада бачити тебе,

Я вірила, що в тебе досить сили,

Щоби боротись за життя своє.

І ти перемогла, ти це зробила!

- Спасибі, подруго, я теж безмежно рада

Зустрітися з тобою в цю хвилину.

В цій непривітній і блідій палаті

Побачити близьку мені людину.

- А де Андрій? Ти бачила його?

У день той він зі мною розмовляв.

А я збагнути не могла того,

Що він мене і справді покохав…

- Ти думаєш він може покохати?

Тоді скажи, чому його нема?!

Не віриться, що просто так змогла ти

Повірити в його  пусті слова!!

- Після того, що він тобі зробив.

Невже, забула, як тебе він зрадив?

Чи може він й тоді тебе любив?

Забудь його, прошу тебе, Наталю.

- Та він про тебе навіть не згадав,

Допоки ти лежиш тут  у лікарні!

Вже не одну дівчину проміняв.

Для нього це не вперше, й не востаннє.

- Не вірю. Ні! Не міг мені тоді

Казати у кав’ярні він неправду.

Не вірю в те, що кажеш ти мені.

- Як хочеш. Я дала свою пораду!

Оксана вийшла. І пішла по коридору.

«Не вірю… Теж, знайшла, кого любити!»

А в цю хвилину східцями, нагору

Андрій ішов, в руках несучи квіти.

- Привіт, Оксано, ти йдеш від Наталі?

Скажи, прошу, мені, ну як вона?

- Привіт, Андрій. Мої тобі вітання,

Твоя кохана опритомніла.

- Та тільки ти, Андрій, не поспішай.

А краще, взагалі забудь про неї.

Тебе вона не любить, так і знай,

І каже, що це сталось через тебе.

- Й тепер вона ненавидить тебе.

І бачити тебе вона не хоче.

Прошу, Андрію, вислухай мене.

Не попадайся більше їй на очі.

- На що я сподівався? – Я не знаю.

Серце болить, немов у ньому рана.

Це важко буде, бо її кохаю,

Та більш не прийду. Прощавай, Оксано.

Він повернувся. Ще постояв з мить.

Згадалася Наталина палата.