РОЗДІЛ П’ЯТИЙ „БОРОТЬБА”

В такі хвилини іншим стає час,

Коли ми відчуваєм смерті подих.

І змінюється світ довкола нас,

По-іншому стає усе довкола.

Ми хочемо змінити, та не в силах,

Того, що відбувається із нами.

І грає знову роль свою красиво

Безлика Смерть в життя людського драмі.

Лежить Наталя вся така бліда

Долоні її теплі трішки-трішки.

І з допомогою екрана: «ще жива», -

«Говорить» прилад біля її ліжка.

Андрій сидить і погляду не зводить

З її обличчя кволого, блідого.

А серце в грудях місця не знаходить,

Але не може вдіяти нічого.

Лише надіятись на чудо і чекати,

Чекати стільки, скільки буде треба.

І вірити, та лиш не сумніватись.

Й молитися про допомогу з Неба.

А час, здається, наче зупинився.

Хвилина вже на вічність стала схожа.

Сльозою розпач по щоці скотився.

Але слізьми, на жаль, не допоможеш.

В палату двері тихо одчинились.

Оксана до палати увійшла.

На нього гостро, сухо подивилась

І до Наталиного ліжка підійшла.

- Наталя як? – у нього запитала.

- Погано. – він їй тихо відповів.

З Оксаниних очей сльоза упала.

Стерпіти в серці біль він ледь зумів.

І погляд до Наталі повернувся,

Вона була прекрасна, хоч й бліда.

Він мимоволі, ледь помітно посміхнувся.

«Все буде добре, лиш би ти була жива.»

За руку взяв її, вона здригнулась.

Та заспокоїлась Наталя в тую ж мить.

Здалося, мов до нього посміхнулась,

Та лиш здалось, вона ще міцно спить.

Ще спить? – То ззовні тіло спочиває.

Насправді ж виснажена в боротьбі вона.

Зі Смертю бій веде, не відступає,

Заради нього бореться! Одна!

Ще бореться. Але спитай, для чого?

Якби ж то знала, що іще буде…

Можливо, й добре, що не знаєм того,

Що буде потім. Що іще прийде.