РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ „РОЗПЛАТА”

Що було далі, вже й не пам’ятала.

Яке це має значення тепер?

Лиш, що любила, що кохала знала,

Але вогонь любові вмить завмер.

І от, в кав’ярні, взявши чашку кави,

За столик сіла, що біля вікна.

Надворі травень розквітав ласкавий,

Вона ж сиділа в спогадах одна.

Згадала все… В реальність повернулась

Зі спогадів й таких наївних мрій.

Поглянула довкола, й відсахнулась –

Вуста прошепотіли лиш: «Андрій…»

Та враз змінилась, наче скеля стала

Холодна, неприступна і німа.

«Можливо, я колись його кохала,

Але любові в серці більш нема!»

- Дозволь присісти. – в неї попрохав.

- Сідай. – сказала і замовкла знов.

- Пробач, що гравсь тобою, не кохав.

Не знав тоді я, що таке любов.

- Не знав тоді. Не знав, бо не любив.

Із багатьма ось так безжально грався.

О, скільки душ невинних погубив!

Аж поки сам безтями закохався.

- Тебе люблю й тобою лиш живу.

І день, і ніч про тебе пам’ятаю.

Боявся, що тебе я не знайду.

Коли знайшов, казати що – не знаю.

- То не кажи, навіщо ці слова?

Невже тобі повірити я маю?

Про все сказали вже твої діла.

І я тебе давно вже не кохаю!

- Так, знаю, що завдав тобі я болю,

Ненавидіти можеш ти мене.

Та всі ці дні я жив лише тобою.

Я справді щиро покохав тебе.

Розмова важко їм обом давалась

Бо біль образи знов тривожив душу.

І серце в грудях кров’ю обливалось

- Пробач, Андрій, але іти я мушу!

- Прошу, не йди. –за руку взяв її.

- Пусти! – підвелась й руку вмить забрала

- Повір, будь-лака, у слова мої.

Що їй робити, дівчина не знала.

Відвела погляд, й слова не сказавши,

З кав’ярні вийшла бистрою ходою.

Біля дверей спинилася, не знавши,

Що через мить зустрінеться з бідою.

Постояла із мить. По східцях збігла.

За нею вибіг. Наздогнать її хотів.

Неначе лань по тротуару перебігла.

Від того, що побачив – онімів…

Спинивсь на мить, застигла в жилах кров.

І подих йому враз перехопило…

Від нього утіка його любов,

Та біг її машина зупинила!

Якби ж то знать, що буде – схаменулась.

Підбіг до неї і на руки взяв її.

Вона лиш важко, кволо посміхнулась.

Вуста завмерли ніжні і бліді.

- Пробач мені, Наталочко, прости,

Скажи хоч щось. Молю тебе, благаю.

Не покидай, прошу, мене, не йди,

Тебе кохатиму повік я. Обіцяю…

Нічого в відповідь. Ні слова не зронила.

Що говорив, не чула і не знала.

Не ворухнулися повіки, не відкрились.

Лише сльоза з очей її упала.