Після того казкового дійства шахрайка тікала від них, як чорт від ладана. І чого б це, Леся так і не втямила. Невже вона, з її маленьким зростом, могла так налякати дебелу сільську бабу? Звичайно, Леся була в ту хвилину дуже розлючена, через те, що Степанівна зачепила Захара, але все ж…
Спати Леся лягла вже як сонце зійшло. А перед тим переконалася, що дарма сподівалася потішити батька домашньою сушениною. Коли остаточно розвиднілося, вона вийшла у садок і не знайшла там жодної ягідки. Виявилось, їх на минулому тижні зібрала все та ж Марія Степанівна. Дуже поспішала, щоб квартиранти дерева не обнесли, навіть не стала чекати поки вишні повністю дозріють.
Леся скрипнула зубами, але стару чіпати не стала. Нехай собі! Два кіло сушених фруктів Леся і на базарі купить, аби лише з тою відьмою більше не зустрічатися.
Поки не прокинулися діти і в сусідній кімнаті не зачинився галас, Леся встигла трохи подрімати. Захар, напевно теж, а може й ні. Коли вона вийшла на кухоньку, він варив яйця і заварював чай. Ще Лесі була запропонована вівсяна каша швидкого приготування і хліб з маслом. Видно кулінаром Захар був таким собі, але це був перший раз у житті, коли сторонній чоловік готував для неї сніданок.
Як поснідали, Леся відчинила люк у підпіл. Цього ключа у Марії Степанівни не було, тож і доступу сюди вона не мала. У підвал вони полізли удвох.
Закруток на полицях знайшлося небагато, банок із тридцять, переважно тушонка і супи-борщі власного приготування які залишили колись на весну, щоб було чим перекусити під час садіння городу. Отак воно все тут і стояло вже третій рік.
— Захаре, це треба їсти, - сказала Леся. - Бери щодня по банці і готуй суп або борщ. Якщо не вмієш, я навчу.
Він опустився на сходинку драбини і нічого не казав, тільки дихав голосно і преривчасто. Невже плаче?
— Закрутки не можуть зберігатися вічно, банки треба звільнити, - буркнула вона, нахиляючись низько-низько, щоб він бува не побачив тих сліз, що ринули раптом з її очей.
— Дякую, - нарешті видихнув він хрипко.
І тут вона не витримала - кинулася до нього і потрапила в міцні чоловічі обійми. Притулилася щокою до його понівеченого обличчя, цілувала бугристу скроню і брову від якої залишилася лише половина, і ридала, ридала, заливаючи сльозами біль війни. А він шукав губами її губи. Знайшов. І весь біль розчинився у п’янкому, солодкому поцілунку.
— Агов! Ви де? - дві голови з’явилися у отворі, цікаві оченята вилупилися на дорослих.
Леся ніяково відступила від Захара. На дітей не дивилася, робила вигляд, що перебирає банки. Він сам пояснював їм щось.
Ще в підвалі знайшлася хлібопічка і справжній скарб - стара пральна машина “Малютка” з пачкою задубілого порошку всередині. Як виявилось, із всіх домашніх справ прання було найбільш болючою темою для Захара - руки його були поки що обмежено працездатні. Машинку витягли у двір, підключили до електрики, а далі тільки й встигали, що міняти воду. Випрали все, що тільки можна, навіть Інесчине рожеве плаття. Воду Захар носив з колодязя, заради цього зняв підтримуючий бандаж, сказав, що рука вже майже не болить.
На обід Леся зварила борщ і макарони з тушонкою. Діти їли так, що аж за вухами лящало, любо-дорого було дивитися. Про те, що сталося в підвалі, діти не згадували, тай вони з Захаром не говорили.
По обіді він попросив допомогти йому знову начепити бандаж.
— Болить? - спитала Леся.
Він лише зітхнув, але і так було зрозуміло.
Нічого знеболювального в хаті не знайшлося, а у Захара при собі був лише антибіотик, що призначили в лікарні. А рука боліла все дужче. Перенавантажив він її.
— От що, - вирішила Леся. - Пішли до Ганни Михайлівни. Може вона щось порадить.
***
Фельдшерка була вдома. Візит несподіваних гостей її не здивував. Медиків колишніх не буває. До них завжди хтось звертається по допомогу.
Ганна Михайлівна запросила гостей у велику світлу кухню- веранду, оглянула Захарову руку, дістала з шафи пляшечку з темного скла і відміряла у блюдце ложку рідини. Додала трохи води, намочила у розчині чисту тряпчину і огорнула поранене плече. По хаті рознісся різкий запах часнику. Потім замотала плече харчовою плівкою, а зверху наклала бинт.
— От і все. Не знімати до ранку! - звеліла вона. - А завтра прийдеш знов. Зроблю свіжий компрес.
На запитання, скільки він винен за лікування, відповіла:
— Це ми тобі винні, синку.
Ні копійки не взяла.
— Ганна Михайлівна, а що то за ліки у вас, що відчуття у роті таке, наче часнику наївся?
— Так тобі хтось і скаже! - пхкиркнула Леся. - Може то зілля якесь таємне!
— Та яке зілля? - розреготалася медичка. - Димексид це звичайний! До речі, майже закінчився, привези, як наступного разу їхати будеш, в будь-якій аптеці продається.
Леся кивнула, погоджуючись, а фельдшерка продовжувала:
— Хороші ліки, дієві і не шкідливі. Знаю їх ще з того часу як в училищі вчилася. От скажеш завтра які будуть відчуття! - повернулася вона до Захара.
— Та вже майже не болить, - він з недовірою обмацував поранене плече.
Двері, що вели у хату, прочинилися, визирнула дівчинка, онука Ганни Михайлівни, трохи старша за Мирославу. Поздоровкалась.
— А Мирослава не прийшла? - запитала.
— От не треба було її лякати, - сердито відповіла бабуся. - Ще й втрьох з подружками! А то, бач які! Великі дівчата, а вигадали малу страшити! Відьми вони! А хто з відьмами хоче гратися?
— То через те ви навчили її “рятувалці”? Щоб від дівчат відкараскалася? - розсміялася Леся.
— Я щось пропустив? - здивовано запитав Захар.
— Я тобі потім розкажу, - пообіцяла вона.
— Авжеж через те, - відповіла Ганна Михайлівна. - Бо шкода малої. У нас дівчата споконвіку так граються, одна одну лякають, тож цю відповідку всі знають, а вона поміж них новенька. Ще й, бач, не відьма, а фея. От я і подумала - не зайве це буде дитині.
— Дякую, що потурбувалися, - сказала Леся. - Ви навіть не уявляєте як знадобилося!
— Я більше не буду… - опустивши голову дівчинка підійшла до Захара, - нехай Мирослава приходить у пупсиків гратися…
— Гаразд, - погодився він. - Я передам їй твоє запрошення.
І буцімто всі питання були вже вирішені, можна було вже йти, але Леся раптом запитала:
— Ганна Михайлівна, а ви не знаєте, часом, як вилікувати вітіліго?
Це було повною дурістю, питати про подібне у відставної сільської фельдшерки в той час як міські професори нічого не змогли вдіяти, але Лесці питання чомусь не здалося недоречним. І Ганна Михайлівна сприйняла його як належне - ступила до дівчини і провела долонями по її руках, повністю прикритих рукавами у такий спекотний день, потім по спині, взяла за плечі і розвернула до себе. Дивлячись просто в очі, промовила:
— Не думай про це. Завагітнієш - само пройде.