Оновлення 3

Ночувати Леся залишилася в своїй хаті. Там було дві кімнати: одна тепла, що опалювалася піччю і де зараз мешкала родина Захара, а друга — холодна. В ній жили тільки влітку. Там стояло старе панцирне ліжко з ватним матрацом, старезний фанерний гардероб і пуста скриня, в якій Леся могла би сховатися з головою. У гардеробі знайшовся комплект постільної білизни, перекладений сухою шавлією — Леся сама збирала її і сушила перед війною.

Тож розташувалася жінка цілком пристойно, але лягати не поспішала. Чула, як Захар вкладає дітей: гримає, щоб милися ретельно, потім заганяє в ліжко і вмикає якусь казку на смартфоні. Чекала, бо сказав, як звільниться, неодмінно загляне до неї. Розуміла, що не з романтичними намірами, а лише у справі. Їм треба було домовитися, як діяти далі.

Діти поснули швидко. Не пройшло й десяти хвилин, як Захар постукав у двері. План складали недовго. Вирішили спочатку спробувати порозумітися з сусідкою. Повторний візит відкладати не стали — не так вже й пізно було.

Однак говорити з ними ніхто наміру не мав — дверей стара так і не відчинила.

— Коли-небудь вона все одно з хати вийде, — сказав Захар.

— Так, — погодилася Леся. — Вона встає кожного ранку о четвертій годині і йде на город або в літню кухню — обід готувати, поки не жарко. От тільки, думаю, завтра вона спробує втекти. Можливо, у місто поїде, у неї там, здається, родичі є.

— Раніше четвертої години, по темряві, на станцію вона навряд чи подасться. Поїзд аж о п’ятій сорок. Можна спробувати перехопити її по дорозі.

На тому і порішили.

А навкруги буяла ніч — тепла, затишна, солов’їна. До хати повертатися не хотілося. Вони й присіли у дворі, за столом, освітленим повним місяцем.

— Що сталося з твоєю дружиною? — запитала Леся.

Вона вже зрозуміла, що матері у дітей немає.

— Загинула на початку війни.

З Маріуполя Захар вивіз родину восьмого березня. Знайомий, у якого знайшлося два вільних місця в машині, довіз їх до Краматорська. Дітей всю дорогу тримали на колінах, із речей прихопили з собою лише документи і запасну білизну.

У Краматорську мешкала теща. Захарові батьки залишилися в селі під Маріуполем — вони потрапили в окупацію чи не в перший день повномасштабної війни, і відтоді зв’язку з ними не було. Кілька днів умовляли тещу евакуюватися, адже зрозуміло було, що і тут небезпечно. Коли погодилася, рушили на вокзал.

— Думав, вивезу їх на Хмельниччину, а сам подамся на фронт… Довго чекали на евакуаційний поїзд. Максим мультик дивився, Мирослава заснула у мене на руках, а Катя пішла в палатку до волонтерів по чай… А тут — приліт… Не хочу згадувати, бо серце болить дужче, ніж рука.

Він торкнувся перев’язаного плеча, потер груди в ділянці серця, помовчав трохи, але потім усе ж таки продовжив:

— Поховав я свою Катю в її рідному місті. От тільки тепер не знаю, чи знайду могилу. І жодної фотографії у мене від неї не залишилося. З дому нічого взяти не встигли, а те, що було на смартфоні, пропало разом із телефоном, коли мене поранили. Не знаю, чи загубив його, чи був він знищений — не знайшов, коли прийшов до тями…

Леся мовчки слухала.

— З житлом у Хмельницькому допомогли волонтери — знайшли нам кімнатку в гуртожитку. Коли теща більш-менш оговталася, я вирішив, що можу залишити дітей на неї, та й гроші були потрібні. От і пішов я туди, куди з першого дня збирався. Потрапив одразу на Харківщину, під Ізюм, потім на Донеччину, потім під Куп’янськ. Ось там мене і накрило. КАБ — керовану авіабомбу — на нас, с*ки, скинули.

— Коли отямився, вже у Дніпрі, в лікарні, виявилося, що телефона нема, а жодного номера я не пам’ятаю. Не міг подзвонити своїм і сказати, що живий. А потім, коли згадав, уже пізно було — не додзвонився. Не витримала теща мого зникнення, померла від інфаркту, а дітей у сиротинець забрали. Знайшов їх, як зі шпиталю відпустили, боявся, що не впізнають. Але Максим упізнав, а Мирослава просто повірила, що я її татко. Не пам’ятала вона ні мене, ні матері, лише з розповідей знала, що я є.

***

Сиділи довго, розмовляли. Про те, хто де вчився, про улюблену роботу, про плани на майбутнє, про батьків і російських, нехай їм грець, родичів. Захар розповів, що чекає на нього ще одна операція — реконструкція очної западини, яка дозволить встановити протез. От тільки руку треба спочатку вилікувати, бо поки є в організмі вогнище інфекції, пластику робити ніхто не береться.

Він говорив про себе відверто, без недомовок. Настільки, що і Леся розкрилася, коли він запитав, чому вона, така молода і гарна, досі незаміжня і чи не чекає когось із війни. І не здалося їй це запитання недоречним, хоча будь-кому іншому вона нізащо не стала б відповідати.

Зізналася, що заміж її не беруть, бо має вона з дитинства косметичний недолік, що відлякує чоловіків не гірше за проказу, — білі плями по всій спині й на руках, вітіліго. Хвороба не заразна і на загальному стані не відображається, але не лікується нічим, а з часом лише більше поширюється: плями збільшуються і між собою зливаються. Через те вона не носить відкритого одягу, а в деяких випадках користується тональним кремом.

— То ти через те митися на ніч відмовилася? — запитав Захар весело.

— Не хотіла нікого лякати. А раптом би діти побачили?

— Замазура! — піддражнив він її, але відразу перейшов на серйозний тон. — Знаю я вітіліго, у моєї тещі на руці була пляма. І діти того не бояться. А ти все одно красива.

Так і досиділися вони до світанку, а тільки-но ледь розвиднілося, пішли до старої облудниці.

Пес, що мав би охороняти хазяйку, навіть не гавкнув — виліз із буди, подивився на гостей, підставив голову, щоб почухали, і заліз назад. Леся з Захаром зачаїлися у дворі за льохом так, щоб із вікна їх не було видно, і стали чекати.

Невдовзі двері відчинилися, і стара вийшла на ганок. Вбрана вона була не по-сільському. Засмальцьований халат, у якому зазвичай поралася на городі, змінила на «городський» костюм, розтоптані капці — на босоніжки на низькому підборі. У руці тримала ридикюль. Явно не на базар пані зібралася.