Оновлення 3

Ночувати Леся залишилася в своїй хаті. Там було дві кімнати - одна тепла, що опалювалася піччю і де зараз мешкала родина Захара, а друга - холодна. В ній жили тільки влітку. Там стояло старе панцирне ліжко з ватним матрацом, старезний фанерний гардероб і пуста скриня в якій Леся могла би сховатися з головою. В гардеробі знайшовся комплект постільної білизни, перекладений сухою шавлією - Леся сама збирала її і сушила перед війною.  Тож розташувалася жінка цілком пристойно, але лягати не поспішала. Чула як Захар вкладає дітей - гримає, щоб милися ретельно, потім заганяє в ліжко і включає якусь казку на смартфоні. Чекала, бо сказав, як звільниться, неодмінно загляне до неї. Розуміла, що не з романтичними намірами, а лише у справі.  Їм треба було домовитися як діяти далі. 
Діти поснули швидко. Не пройшло і десяти хвилин, як Захар постукав у двері. План складали не довго. Вирішили спочатку спробувати порозумітися зі сусідкою. Повторний візит відкладати не стали, не так вже й пізно ще було. 
Однак говорити з ними ніхто наміру не мав - дверей стара так і не відчинила. 
— Коли-небудь вона все одно з хати вийде, - сказав Захар.
— Так, - погодилась Леся. - Вона встає кожного ранку о четвертій годині і йде на город, або у літню кухню, обід готувати поки не жарко. От тільки, думаю, завтра вона спробує втекти. Можливо у місто поїде, у неї там, здається, родичі є.
— Раніше четвертої години, по темряві, на станцію вона навряд чи подасться. Поїзд аж о п’ятій сорок. Можна спробувати перехопити її по дорозі. 
На тому і порішили. 
А навкруги була ніч, тепла, затишна, солов’їна. До хати повертатися не хотілося. Вони і присіли у дворі, за столом, освітленим повним місяцем.
— Що сталося з твоєю дружиною? - запитала Леся.
Вона вже зрозуміла, що матері у дітей немає. 
— Загинула на початку війни. 
З Маріуполя Захар вивіз родину восьмого березня. Знайомий, у якого знайшлося два вільних місця в машині, довіз їх до Краматорська. Дітей всю дорогу тримали на руках, із речей прихопили з собою лише документи і запасну білизну. 
В Краматорську мешкала теща. Захарові батьки залишилися в селі під Маріуполем, вони потрапили в окупацію чи не в перший  день повномасштабної війни і відтоді зв’язку з ними не було. Кілька днів вмовляли тещу евакуюватися, адже зрозуміло було, що і тут небезпечно. Коли погодилася, рушили на вокзал. 
— Думав, вивезу їх на Хмельниччину, а сам подамся на фронт… Довго чекали на евакуаційний поїзд. Максим мультик дивився, Мирослава заснула у мене на руках, а Катя пішла в палатку до волонтерів по чай… А тут приліт… Не хочу згадувати, бо серце болить дужче ніж рука. 
Він торкнувся перев’язаного плеча, потер груди в ділянці серця, помовчав трохи, але потім все ж таки продовжив: 
— Поховав я свою Катю в її рідному місті. От тільки тепер не знаю, чи знайду могилу. І жодної фотографії у мене від неї не залишилось. З дому нічого взяти  не встигли, а те, що було на смартфоні, пропало разом з телефоном коли мене поранили. Не знаю, чи загубив його, чи був він знищений, не знайшов коли прийшов до тями…
Леся мовчки слухала. 
— З житлом у Хмельницькому допомогли волонтери, знайшли нам кімнатку в гуртожитку. Коли теща більш-менш оговталася, я вирішив, що можу залишити дітей на неї, та й гроші були потрібні. От і пішов я туди, куди з першого дня збирався. Потрапив відразу на Харківщину, під Ізюм, потім на Донеччину, потім під Куп’янськ.  Ось там мене і накрило. КАБ [керовану авіабомбу] на нас, с*ки, скинули.
— Коли отямився, вже у Дніпрі, в лікарні, виявилось, що телефона нема, а жодного номеру я не пам’ятаю. Не міг подзвонити своїм і сказати, що  живий. А потім, коли згадав,  вже пізно було - не додзвонився. Не витримала теща мого зникнення, померла від інфаркту, а дітей в сиротинець забрали. Знайшов їх, як з госпіталя відпустили, боявся, що не впізнають. Але Максим впізнав, а Мирослава просто повірила, що я її татко. Не пам’ятала вона ні мене, ні матері, лише з розповідей знала, що я є.

***

Сиділи довго, розмовляли. Про те, хто де вчився, про улюблену роботу, про плани на майбутнє, про батьків і російських, нехай їм грець! родичів. Захар розказав, що чекає на нього ще одна операція - реконструкція очної западини, яка дозволить встановити протез. От тільки руку треба спочатку вилікувати, бо поки є в організмі вогнище інфекції, пластику робити ніхто не береться. Він розповідав про себе  відверто, без недомовок. Настільки, що і Леся розкрилася коли він запитав, чому вона, така молода і гарна, ще досі незаміжня і чи не чекає вона кого з війни. І не здалося їй недоречним це запитання, хоча будь-кому іншому вона нізащо не стала б відповідати. Зізналася, що заміж її не беруть, бо має вона з дитинства косметичний недолік, що відлякує чоловіків не гірш за проказу - білі плями по всій спині і на руках, вітіліго. Хвороба не заразна і на загальному стані не відображається, але не лікується нічим, а з часом лише більше розповсюджується - плями збільшуються і між собою зливаються. Через те вона не носить відкритого одягу, а в деяких випадках користується тональним кремом.
— То ти через те митися на ніч відмовилась? - запитав Захар весело. 
— Не хотіла нікого лякати. А раптом би діти побачили?
— Замазура! - піддразнив він її, але відразу перейшов на серйозний тон. - Знаю я вітіліго, у моєї тещі на руці була пляма. І діти того не бояться. А ти все одно красива. 
Так і досиділися вони до світанку, а тільки-но ледь розвиднілось, пішли до старої облудниці. 
Пес, що мав би охороняти хазяйку, навіть не гавкнув - виліз із буди, подивився на гостей, підставив голову, щоб почухали, і заліз назад. Леся з Захаром зачаїлися у дворі, так, щоб з вікна їх не було видно і стали чекати. Невдовзі двері відчинилися, і стара вийшла на ганок. Вбрана вона була не по сільському. Засмальцьований халат, в якому зазвичай поралася на городі, змінила на  “городський” костюм, розтоптані капці - на  босоніжки на низькому підборі. В руці тримала ридикюль. Явно не на базар пані зібралася.
“А не така вже вона й стара”, - подумав Захар, роздивляючись сусідку.  Дочекався поки Степанівна закриє двері і заховає в сумку ключі і вийшов із своєї засідки. Леся слідом за ним. 
— А зачекайте-но Маріє Степанівно! Ви нам з Лесею дещо заборгували.
— Нічого не знаю, дайте пройти.
— Поверніть гроші, що я вам сплатив за оренду не вашого будинку, інакше я напишу на вас заяву за шахрайство.
— Чого тобі треба, чорт одноокий! - накинулася вона на нього. - Ти знаєш, хто мій кум?! Він староста в Іванівці! Та він тебе в порошок зітре! А син у нього знаєш хто? Дільничний! Він тебе разом з байстрюками швидко звідси викине!
— То у вас що, злочинне угрупування? - спокійно перепитав Захар. - Це зацікавить  поліцію набагато сильніше ніж одна  стара шахрайка, а ваш можливий термін ув’язнення збільшиться.
— А наскільки вдячні будуть староста і дільничний, за те що ви їх приплели… - вставила свої п’ять копійок Леся. - А вони ж відразу дізнаються!
ТІтка аж відсахнулася. Чомусь кума свого вона злякалася більше ніж заяви в поліцію.
— Поверніть Захару гроші і ми все забудемо! - підбила підсумок Леся. - Інакше до його заяви я докладу свою, і ваше шахрайство перетвориться на подвійний злочин.  А за це і покарання подвійне.
Леся не знала, чи так воно насправді, але сподівалася, що і Степанівна в тому не розуміється. Однак та легко не здалася. 
— Ви нічого не доведете, я скажу, шо це мої гроші! Я може пенсію цілий рік складала, щоб ті доляри купити!
— І квитанція з банку у вас є? - поцікавився Захар. 
Сусідка  мовчала.
— А от у мене є. І номери банкнот переписані. 
Це  стало найбільш дієвим аргументом. Марія Степанівна рвучко відкрила сумку, витягла з неї конверт і кинула його в лице Захару: 
— На, вдавися!
Конверт впав з того боку, де Захар не міг його бачити, шість купюр вивалилися на траву. Але ще до того як чоловік нахилився, Леся підняла гроші і простягнула йому. 
— Ну, от! Живіть в хаті безкоштовно хоч до кінця війни. Тільки за електрику вчасно сплачуйте.
— Ти ба, яка добренька! - заверещала Марія Степанівна. - Звідки ти взагалі взялася?! Сиділа б собі і далі за кордоном і не лізла б у чужі справи! Та нічого, я ще вас обох дістану! Врічу так, що до кінця життя пам’ятатимете! Ти, Леська, заміж ніколи не вийдеш! І дітей не матимеш! А ти… ти… 
Вона аж задихнулася, вигадуючи прокляття на голову Захара.  Сказати нічого не встигла, бо Леся раптом ступила до неї, смачно плюнула під ноги, показала дулю і промовила:
— Від кого взялося, тому передалося!