Оновлення 2

Леся йшла, не поспішаючи, пригадувала як гуляла тут востаннє з мамою. Тоді їхній потяг потрапив у таку самісіньку халепу як сьогодні - застряг на цьому ж пагорбі. А вони не розгубилися і рушили пішки, ще й  печериць по дорозі назбирали може з піввідра. Леся тоді вперше в житті побачила "відьмині кільця". 
Тепер грибів не зустріла, жодного по дорозі не знайшла, хоча сама пора для них була.
Сонце низенько зависло на вечірньому прузі коли вона нарешті вийшла до села. Тут, на околиці, у чиємусь давно покинутому садку, зачаївся колодязь з найсмачнішою в окрузі водою. Пляшки, щоб набрати водички, у Лесі не було, але ніщо ж не заважає напитися? От вона і повернула у затінок старих дерев. І перше, що побачила - відьмине кільце. А в ньому - маленьку дівчинку в мерехтливому рожевому платтячку, і паперовій короні. Точнісінько таке плаття було колись у Інески. Племінничка  швидко з нього виросла, а куди поділося, Леся не знала.
— Ти, напевно, принцеса, - припустила Леся.
— А от і ні! Не вгадала! Я - Місячна фея. Ось, у мене навіть чарівна палочка є. 
— А що ти тут робиш?
— Та ж чаклую, хіба не бачиш? Це ж чарівне місце! - мала обвела рукою навколо себе, вочевидь маючи на увазі відьмине кільце. - А ти теж прийшла сюди чаклувати?
— Ні, -  похитала головою Леся, - я не вмію.
— Та це просто!  Хочеш, я тобі щось начаклую? 
— Хочу, - Леся не втримала посмішки. - Перемоги. Щоб війна закінчилася. 
— Таке я не можу, - зітхнула дівчинка. - Вже який день стараюся, та поки не виходить. 
— А що можеш? 
— Ну, щоб татко швидше додому прийшов, або брат… 
— Це мене цілком влаштовує. Давай!
Ще Леся хотіла б начаклувати власну сім’ю, але про це говорити дівчинці не стала. Посоромилась. Бо як пояснити дитині, що тебе не беруть заміж, хоч ти плач?
— Загадуй швидше! 
Мала змахнула своїм патичком з накрученим на нього ялинковим “дощиком”  і проголосила:
— Раз, два, три! Готово! 
Леся мимоволі розсміялася - он наскільки все просто, виявляється!
А дівчинка, помітивши її недовіру, запевнила:
— От побачиш, все збудеться! 
Леся ввічливо подякувала за чаклунство, напоїла малу водою з колодязя і запропонувала провести додому, бо сонце вже сіло, незабаром смеркатися почне. Та слухняно подала свою долоньку і сказала, що покаже де живе. 
Звали малу Мирославою. Саме так. Не Мира, не Мирося. Тільки повне ім’я. Розповіла, що їй п’ять років і що гуляти сама вона зовсім не боїться. Тут, в селі, хоч і є багато відьом, але вони не страшні, якщо знати від них “рятувалку”. Що то за звір такий, “рятувалка”,  Мирослава залюбки пояснила. Виявляється, її тому бабця Ганя, найкрутіша тутешня відьма, що живе коло яру, навчила. 
Тітку Ганю, місцеву фельдшерку, Леся добре знала. Відтоді як закрили ФАП, жінка передпенсійного віку перейшла на молочний бізнес. Радчуки залюбки купували у неї молоко і сметану. От тільки те, що  Ганна Михайлівна має якесь відношення до відьом, Леся чула вперше.
— Якщо хоче тебе хтось проклясти чи врікти, - просвіщала її між тим мала, - плюнь йому під ноги, тицьни дулю і скажи: “Від кого взялося, тому передалося!” І все, діло в шляпі! Всі вроки до нього повернуться.
Леся, наче живцем, побачила перед собою літню медичку, настільки вірно передала дівчинка її інтонації та манеру говорити.
На жаль, більше ні про що розпитати Мирославу вона не встигла, бо вони вийшли на дорогу і побачили Захара, який тягнув  свою кравчучку. 
— Татко! - закричала мала і кинулася до нього. - От бачиш, а ти не вірила, - обернулася вона до Лесі.
А та дивилася на Захара, і в душі картала себе за надмірну романтичність. От, сподобався чоловік, вона і понавигадувала собі казна що. Ще й навмисне не сказала на якій вулиці живе, бо сподівалася, що знайде він її у селі сам, і не пізніше ніж завтра. А він, виявляється, одружений, і дитину має. Ще й не одну, як з’ясувалося. 
А мала продовжувала щебетати, видаючи сімейні таємниці:
— А Максим знов до хлопців втік! Сказав, що йому не цікаво у фей грати!
“Ну, звичайно! - Леся ледь не плакала. -  Якщо є Захар Беркут, то мають бути і Максим з Мирославою.” 
Захар йшов поряд з Лесею і нічого не казав. І вона мовчала. А що тут скажеш? Остаточно жінка оговталася лише коли вийшли на її вулицю. То, виходить, і вони живуть десь неподалік? І навіщо воно їй, таке сусідство? Щоб про її пусті мрії нагадувало?

Ось так уявив собі героїв оповідання штучний інтелект.

Леся зупинилася біля першої хатини:
— До зустрічі, Захаре, Мирославо! Я хочу зайти ще до Марії Степанівни. Привезла їй дещо. 
Беркути пішли собі далі, а Леся гукнула сусідку. 
На заклик ніхто не відізвався. А наче бачила щойно стару у дворі. Жінка обійшла хату і постукала у двері. Мовчок. І двері зачинені. Хоча в хаті точно хтось є - телевізор-он миготить крізь не щілино засунуті штори.
— Марія Степанівно, відчиніть, це я, Леся! Привезла вам гостинця! 
З хати - ні звуку. Навіть телевізор згас. Хтозна, чого стара  зачаїлася, може московитів боїться, війна ж в країні. 
Навкруги швидко сутеніло. Грюкнувши у двері ще кілька разів, Леся вирішила, що розбиратися з сусідчиними тарганами буде завтра і пішла до себе. 

***

Що з хатою щось не так, зрозуміла відразу. Бо світилися всі вікна, а двері були відчинені. Стурбована Леся поспішила в дім, і в сінях зіштовхнулася з Захаром.
— Ви що тут робите?! - накинулась вона на нього. Про  те, що вони вже перейшли на “ти”, вона  й не згадала.
— Тобто?  - вирячився він на неї одним своїм оком. Окулярів на ньому вже не було, пусту очницю ніщо не прикривало, але Леся не звернула на те жодної уваги. Не до чоловічої краси їй було.  Жінку переповнював гнів.
— Що ви робите в моєму домі? - повторила вона.
— У вашому? - розгублено перепитав він. - Я орендував його у Марії Степанівни. 
— Так, - вона рішуче оминула чоловіка і увійшла в хату. 
В неї  відразу втупилися дві пари дитячих оченят. Мирослава і хлопчик років дев’яти, напевно той самий Максим, з яким Леся ще знайома не була. Більше нікого в хаті не було. На столі стояли три миски з сухою Мівіною, а в кутку, на тумбочці, грівся електрочайник. Той самий, що Леся купила три роки тому по акції!
— От що, давайте розберемося! - Леся відсунула стільця і всілася за стіл. Захар розташувався навпроти. Діти притиснулися один до одного на лавці біля стіни. 
Як виявилось, Захар орендував хату  без офіційного договору, за сто баксів на місяць. Гроші Марія Степанівна взяла з нього наперед аж за півроку, зате дозволила користуватися усім, що в хаті є. Він вважав, що йому пощастило, а воно, виявляється, он як. 
— Ключі ми їй залишили, щоб за хатою придивлялася, контролерів, що лічильники перевіряють, пускала, - пояснила Леся. - Здавалося, порядна людина… 
— Вибачте, Ларисо, - промовив Захар, коли все більш-менш з’ясувалося. - Ми підемо звідси, тільки дозвольте спочатку знайти якесь інше житло. Збитки, зрозуміло,  я вам відшкодую. 
— Чекай, не про те зараз мова, - зупинила його Леся. - Допоможи краще розібратися з тою старою відьмою і повернути ваші гроші!
— Гадаєш вони у неї ще є? 
— А хіба вона виїжджала кудись за цей час?
— Та ні, буцімто. Кожен день її бачив.
— Ну от! То куди б їх поділа? 
Чайник до цього часу вже встиг закипіти і відключитися. Захар встав, дістав з полиці ще одну миску, а з коробки пачку лапші, глянув  запитливо: “Повечеряєш з нами?”, дочекався кивка і зітхнув:
—   Чим багаті…
Леся полізла в торбу і витягла упаковку сосисок, що призначалися для старої. Діти аж підскочили від радості. 
— А можна мені дві? - скрикнув хлопчик.
— І мені! І мені! - підтримала його Мирослава. 
— Звичайно можна, скільки хочете, - відповіла Леся. 
А Захар, в стороні від дітей, заливав кип’ятком лапшу, міцно вчепившись в ручку чайника трьома пальцями.  Губи його тремтіли.