Оновлення 1

Єва Ромік

ДАРУНОК МІСЯЧНОЇ ФЕЇ

Вперше цього чоловіка  Леся побачила в черзі до каси в АТБ. Вона стояла відразу за ним і дивилася як він викладає  на стрічку конвеєра свої покупки. Одну його руку підтримував бандаж, на другій не вистачало двох пальців, шкіра на правій скроні була бугристою, наче після опіку. Половини брови з того ж боку зовсім не було. 
Поранений воїн, відразу зрозуміла Леся, хоча одягнений чоловік був у звичайні джинси і чорну футболку.  Напевне, щоб хоч трохи прикрити постраждале обличчя, він носив великі темні окуляри. 
Працювати скаліченою рукою йому було незручно, упаковки вислизали з неслухняних пальців. Справа через те просувалася вкрай повільно, черга за Лесею збільшувалася. Леся зітхнула і мовчки почала допомагати чоловікові. Товару було багато: макарони, крупи, сіль, цукор, чай, рибні консерви, локшина і каші  швидкого приготування. Зверху на цю купу лягли дитяча книжка з наліпками та набір фломастерів. Свою упаковку сосисок Леся поклала осторонь, з краєчку стрічки. Вона саме за ними і забігла в магазин, бо збиралася на дачу. 

***

Призначалися сосиски сусідці,   Марії Степанівні, в подяку за те, що придивлялася за дачею у відсутність господарів. 
Втім, яка це була дача! Стара хата-мазанка. Єдине, що дах міцний та піч хороша, а так, і стіни підмазувати треба було, і білити, і вікна міняти. Цим батько займався сам, кожну свою відпустку проводив у селі. Хатка вийшла, як картинка. Мріяв, як вийде на пенсію, жити тут ціле літо.  Навіть маму заздалегідь вмовив, хоч була вона у них суто міською панею. І хто ж знав, що відкладеться та пенсія на невідомо скільки часу, а по закінченні останнього контракту знову опиниться батько у війську. Він і раніше служив, був в АТО, працював кухарем - годував миколаївських морпіхів, от і тепер подався добровольцем. 
Разом з ним і Роман пішов, старший Лесин брат. Аж на цілий рік старший! Де Ромко служить, Леся не знала, не повідомляв він нікому про те. Залишилися вдома самі жінки - мама з Лесею, і Настя, Ромкова дружина, з донечкою Інесою. 
До війни вони мешкали всі разом. Уживалися добре, хоч і тіснувато було в трикімнатній хрущовці. Тому-то батько і прикупив ту хатку у селі, щоб “дихалось вільніше, і дітям було де побігати”. Батьки сподівались, що і Леся незабаром вийде заміж і народить їм внука.
Тікати з України ніхто з жінок спочатку не збирався, хоч і була у них подібна можливість. Мама Насті давно вже мешкала за кордоном, в Італії.  Мала там житло і роботу, кликала дочку і сваху, навіть  працевлаштувати  їх пообіцяла.  Лесю вона не запрошувала, та й не поїхала б вона, бо тільки перед війною  влаштувалася за фахом, ще й дуже вдало.  
Плани у родичок змінилися  докорінно, коли у їхнє місто прилетіли дві ворожі ракети. І батько, і Ромко рішення дружин підтримали. Отак і залишилася Леся сама на господарстві. І, чесно кажучи, не до дачі їй було. Крутилася, наче білка в колесі, щоб все встигнути. Бо доводилось не лише працювати, але й необхідне для батька та його побратимів збирати. 
Чого тільки Леся не вишукувала за ці роки! Тільки й ганяла між домом, роботою та Новою поштою. То окопні свічки і одноразовий посуд відправляла, то буржуйки, то бронежилети і термобілизну, що мама з Настею надсилали.  І все це було б нічого, вона і не з таким би впоралась, але підкосило її зникнення брата. 
На сполох вона почала бити після того як він не вийшов на зв’язок у її день народження. Невже забув? Раніше подібного не траплялося, та й тридцятиріччя - визначна дата, про неї забути неможливо. 
Почала шукати. Спочатку їй нічого конкретного не відповідали. Зник безвісти, от і  все. Пізніше, як почали обмінювати наших бранців, стало відомо, що він у полоні і буцімто навіть не поранений. З одного боку їй від серця відлягло - живий, Богу дякувати! З іншого - стало ще страшніше, адже потрапив у застінок  до нелюдей.  
Про своє найулюбленіше дозвілля - читання фентезі - Леся тепер і не згадувала, а раніше ж так любила віднайти  в інтернеті книжечку-другу і з головою зануритися у казкові світи. Вона завжди була мрійницею і романтизму свого з віком не втратила, та й виглядала молодо,  не скажеш навіть, що четвертий десяток розміняла. 
Отже на дачу їздити не було часу. Останній раз Леся була там ще до війни. Можливо і сьогодні не зібралася б, але батько попросив насушити їм з хлопцями вишень. А у них же на дачі, як у Шевченка - садок вишневий коло хати.

***

— Йдіть уперед - раптом сказав їй скалічений чоловік, - вас розрахують швидко. Ви ж, напевно, поспішаєте?
Леся поспішала, до поїзда залишалось не так вже й багато часу, а ще  до вокзалу дістатися треба - година пік, в тролейбус  запросто не влізеш. Тому вона чемно подякувала і скористалася пропозицією. От тільки, їдучи в тролейбусі весь час думала, що треба було залишитися і допомогти тому чоловікові поскладати покупки в сумку. 
Дизель-поїзд вже чекав, гостинно розсунувши всі двері. Леся передбачливо увійшла в той вагон, що зазвичай зупинявся біля коротенької платформи на сільському полустанку. Все заради того,  щоб не стрибати потім на землю, бо їй, з її невеликим зростом без платформи було зависоко. Такою мудрою виявилась не вона одна - вільних місць у вагоні  майже не було. І все ж знайшлася одна пуста лавка. 
Ледве Леся влаштувалася, як у вагон зайшов той самий чоловік з супермаркету. Він тягнув за собою кравчучку з міцно прикрученою картонною коробкою.
— Біля вас вільно? - запитав, побачивши Лесю.
— Так, сідайте, - вона посунулася ближче до вікна. - От не відправили б мене вперед себе, могли б разом сюди приїхати.  
— Хто ж знав? - усмішка у нього була трохи асиметрична, але надзвичайно приємна. 
ВІн простягнув їй долоню тієї руки, що трималася на перев’язі і назвався:
— Захар. 
А після невеликої паузи додав:  
— Беркут.
— Та невже? - Леся здивовано кліпнула очима і обережно потиснула його правицю. - З Тухольщини?
— З Донеччини. Не вірите? Можу паспорт показати. 
І дійсно, дістав з кишені і простягнув їй паспорт, розгорнувши на першій сторінці. Леся глянула і залипла. З фотографії на неї дивився справжній красень. 
Дійсно. Захар Пилипович Беркут, 1989 року народження. Місто Маріуполь.
— Лариса, - назвалася вона у відповідь, повертаючи Захарові паспорт. - Можна Леся. Але не Українка. Радчук. Тутешня.
В цей час на вокзалі увімкнулася сирена. Повітряна тривога. Двері поїзда зачинилися, дизель завівся і, повільно набираючи швидкість, потяг рушив, незважаючи на те, що до відходу за розкладом залишалося ще шість хвилин.
— Вчасно ми прийшли, - констатував Захар. 
— Далеко вам їхати? 
— Та ні, до Семенівки. Орендую там хату. Це дешевше ніж в місті. 
— І я туди. У нас там дача. Ось тільки їздити нема коли. Від початку війни вперше зібралася, хоч подивлюся чи ще на місці стоїть. 
Їхали, розмовляли. Можливо ефект поїзда був тому виною, а може просто не вистачало Захарові уважного слухача, але розказав він Лесі, що воював,  був поранений, через ворожий уламок залишився без ока, ще й пальці на руці відірвало, а у праве плече ціла жменя дрібних скалок потрапила, скляних, чи пластикових, біс його знає, - таких, що на рентгені не видно. Найбільші відразу витягнули, а дріб’язку не знайшли. От воно і вилазить потроху вже півроку. Сьогодні-он знову в лікарні був, ще три скалки витягнули.