Оновлення 1

Єва Ромік
ДАРУНОК МІСЯЧНОЇ ФЕЇ

Вперше цього чоловіка Леся побачила в черзі до каси в АТБ. Вона стояла відразу за ним і дивилася, як він викладає на стрічку конвеєра свої покупки. Одну його руку підтримував бандаж, на другій не вистачало двох пальців, шкіра на правій скроні була бугристою, наче після опіку. Половини брови з того ж боку зовсім не було.

Поранений воїн, відразу зрозуміла Леся, хоча одягнений чоловік був у звичайні джинси і чорну футболку. Напевне, щоб хоч трохи прикрити постраждале обличчя, він носив великі темні окуляри.

Працювати скаліченою рукою йому було незручно — упаковки вислизали з неслухняних пальців. Справа через те просувалася вкрай повільно, черга за Лесею збільшувалася. Леся зітхнула і мовчки почала допомагати чоловікові. Товару було багато: макарони, крупи, сіль, цукор, чай, рибні консерви, локшина і каші швидкого приготування. Зверху на цю купу лягли дитяча книжка з наліпками та набір фломастерів. Свою упаковку сосисок Леся поклала осторонь, з краєчку стрічки. Вона саме за ними і забігла в магазин, бо збиралася на дачу.

***

Призначалися сосиски сусідці Марії Степанівні — в подяку за те, що придивлялася за дачею у відсутність господарів.

Втім, яка це була дача! Стара хата-мазанка. Єдине, що дах міцний та піч хороша, а так — і стіни підмазувати треба було, і білити, і вікна міняти. Цим батько займався сам, кожну свою відпустку проводив у селі. Хатка вийшла, як картинка. Мріяв, як вийде на пенсію, жити тут ціле літо. Навіть маму заздалегідь вмовив, хоч була вона у них суто міською панею. І хто ж знав, що відкладеться та пенсія на невідомо скільки часу, а по закінченні останнього контракту знову опиниться батько у війську. Він і раніше служив, був в АТО, працював кухарем — годував миколаївських морпіхів, от і тепер подався добровольцем.

Разом з ним і Роман пішов, старший Лесин брат. Аж на цілий рік старший! Де Ромко служить, Леся не знала — не повідомляв він нікому про те. Залишилися вдома самі жінки: мама з Лесею та Настя, Ромкова дружина, з донечкою Інесою.

До війни вони мешкали всі разом. Уживалися добре, хоч і тіснувато було в трикімнатній хрущовці. Тому-то батько і прикупив ту хатку в селі, щоб «дихалося вільніше і дітям було де побігати». Батьки сподівалися, що і Леся незабаром вийде заміж і народить їм внука.

Тікати з України ніхто з жінок спочатку не збирався, хоч і була у них подібна можливість — мама Насті давно вже мешкала за кордоном, в Італії, мала там житло і роботу, кликала дочку і сваху, навіть працевлаштувати їх пообіцяла. Лесю вона не запрошувала, бо знала, що не поїде, адже тільки перед війною влаштувалася за фахом, ще й дуже вдало.

Плани у родичок змінилися докорінно, коли у їхнє місто прилетіли перші ворожі ракети. І батько, і Ромко рішення дружин підтримали. От і залишилася Леся сама на господарстві. І, чесно кажучи, не до дачі їй було.

Крутилася, наче білка в колесі, щоб усе встигнути. Бо доводилось не лише працювати, але й необхідне для батька та його побратимів збирати.

Чого тільки Леся не вишукувала за ці роки! Тільки й ганяла між домом, роботою та Новою поштою. То окопні свічки і одноразовий посуд відправляла, то буржуйки, то бронежилети і термобілизну, що мама з Настею надсилали. І все це було б нічого, вона і не з таким би впоралась, але підкосило її зникнення брата.

На сполох вона почала бити після того, як він не вийшов на зв’язок у її день народження. Невже забув? Раніше подібного не траплялося, та й тридцятиріччя — визначна дата, про неї забути неможливо. Почала шукати. Спочатку їй нічого конкретного не відповідали. Зник безвісти — от і все. Пізніше, коли почали обмінювати наших бранців, стало відомо, що він у полоні і буцімто навіть не поранений. З одного боку, їй від серця відлягло — живий, Богу дякувати! З іншого — стало ще страшніше, адже потрапив у застінок до нелюдів.

Про своє найулюбленіше дозвілля — читання фентезі — Леся тепер і не згадувала, а раніше ж так любила віднайти в інтернеті книжечку-другу і з головою зануритися у казкові світи. Вона завжди була мрійницею і романтизму свого з віком не втратила, та й виглядала молодо — не скажеш навіть, що четвертий десяток розміняла.

Отже, на дачу їздити не було часу. Останній раз Леся була там ще до війни. Можливо, і сьогодні не зібралася б, але батько попросив насушити їм з хлопцями вишень. А у них же на дачі, як у Шевченка, — садок вишневий коло хати.

***

— Йдіть уперед, — раптом сказав їй скалічений чоловік, — вас розрахують швидко. Ви ж, напевно, поспішаєте?

Леся поспішала: до поїзда залишалось не так уже й багато часу, а ще до вокзалу дістатися треба — година пік, у тролейбус запросто не влізеш. Тому вона чемно подякувала і скористалася пропозицією. От тільки, їдучи в тролейбусі, весь час думала, що треба було залишитися і допомогти тому чоловікові поскладати покупки в сумку.

Дизель-поїзд уже чекав, гостинно розсунувши двері. Леся передбачливо увійшла в той вагон, що зазвичай зупинявся біля коротенької платформи на сільському полустанку. Все заради того, щоб не стрибати потім на землю, бо їй, з її невеликим зростом, без платформи було зависоко. Такою мудрою виявилась не вона одна — вільних місць у вагоні майже не було. І все ж знайшлася одна пуста лавка.

Ледве Леся влаштувалася, як у вагон зайшов той самий чоловік із супермаркету. Він тягнув за собою кравчучку з міцно прикрученою картонною коробкою.

— Біля вас вільно? — запитав, побачивши Лесю.

— Так, сідайте, — вона посунулася ближче до вікна. — От не відправили б мене вперед себе — могли б разом сюди приїхати.

— Хто ж знав? — усмішка у нього була трохи асиметрична, але надзвичайно приємна.

Він простягнув їй долоню тієї руки, що трималася на перев’язі, і назвався:

— Захар.

А після невеликої паузи додав:

— Беркут.

— Та невже? — Леся здивовано кліпнула очима і обережно потиснула його правицю. — З Тухольщини?