Розділ 12.

Нічні затискання з Солею затягнулися до світанку адже столичний мачо все ніяк не хотів відпускати свою мавку додому. Особливо, після того, як вона зізналася, що завтра їде. В хлопця, наче, нове дихання відкрилося. Вони розмовляли всю ніч скрашуючи своє спілкування ніжними дотиками і чуттєвими поцілунками. Його ще ні до кого так не притягувало, як до неї. Звідки взявся між ними отой небачений магнетизм, він пояснити не міг. Це почуття було новим, незвіданим, але таким теплим і приємним, що хотілося обійняти весь світ.

Коли перші півні голосно загорланили Соля все ж таки наважилась вирватись з міцного полону Артемових обіймів швидко подріботівши по подвір'ї і ховаючись за дверима високого цегляного будинку.

Хлопець теж неохоче побрів додому не взмозі заховати ідіотської посмішки зі свого випещеного обличчя. 

- О! Явився! - кинула презирливо баба Катя виглянувши з-за дверей будинку і уздрівши радісного Артема, який повертався з нічного побачення. 

- А ви, чому не спите? - запитав хлопець застигнувши на порозі. Ніяк не міг зрозуміти, чому старій бабі не спиться в таку пізню пору. Чи то вранішню?

- Поросят треба погодувати, курей випустити, Орлику трави вкинути, - почала перераховувати роботу, а потім хитнула головою і махнула на Артема рукою. - Що я тобі пояснюю? Хіба ти зрозумієш?

- Так вони ще сплять, баб Кать? - хмикнув здивовано. - Навіщо їх годувати? - запитав і одразу наткнувся на проникливий і злостивий погляд старої. Краще б він промовчав.

- Бо сьогодні неділя і всі нормальні люди йдуть до церкви! Поки я повернуся, поросята скричаться на все село і кучу рознесуть. Чи, може, ви з Денисом попораєте живність? - глипнула з-під лоба на розгубленого хлопця і вмить дійшла висновку. - Отож-бо й воно! 

- Ну, ми з Деном не зовсім компетентні в цих питаннях, - невміло почав виправдовуватися Артем. Він ще від вчорашньої трудотерапії не відійшов, а тут нова порція незабутніх вражень. Ні, ні, не сьогодні. - Дід Степан може попорати, - раптом згадав хлопець ще про одного цікавого екземпляра цього будинку.

- Ха! Дід Степан, аякже! Ваш дід Степан ще вчора накопав черв'яків, прив'язав вудки до ровера, і вже змотався на риболовлю, наплювавши з високої гори на оте "хазяйство". Тьху! З його рибою! Либонь, сам наклюється до гикавки! - ще дужче  завелася баба Катя бризкаючись слиною. Ще раз махнула на Артема рукою і пішла до літньої кухні залишаючи столичного гостя наодинці зі своїми думками.

****

Прокинувся хлопець десь по обіді. Солодко потягнувся, зиркнув на телефон і трохи очманів, бо було вже далеко за чотирнадцяту. Підхопився так швидко, наче йому хтось підсмалив зад. Скочив на ноги, натягнув на себе шорти, першу ліпшу футболку і прожогом вискочив надвір.

З літньої кухні доносилися неймовірні аромати домашньої випічки, які було неможливо проігнорувати. Столичний мачо не втримався, заглянув до джерела божественних запахів, де одразу наткнувся на задоволену мармизу Дениса, який з неабияким апетитом наминав свіжоспечені пиріжки з маком. На його щастя, баби Каті в кухні не було. Пішла прилягти, бо встигла добряче натомитися до обіду.

- О-о-о! Які люди! - потягнув Ден, ретельно пережовуючи бабусину смакоту. - Бачу, добре вчора погуляв, що віченьки свої відкрив аж по обіді! Ну і як тобі Соля?  Вилікувала від нещасливого кохання? Можеш не відповідати! - не переставав тароторити приставучий товариш. - В тебе на лобі величезними літерами написано: закоханий до безпам'яті!  - почав реготати невгамовний Ден, закидаючи до рота чергового пиріжка.

Артем, майже, звик до його постійного глузування і дурнуватих смішків. Навіть не ображався. Посміхнувся загадково, вхопив свіжоспеченої смакоти і всівся за столом навпроти нестерпного Дениса, який вже збився з ліку щойно з'їдених пирогів.

- В мене до тебе прохання буде, невеличке, - нерозбірливо почав Артем набивши рота їжею.

- Тобі мама не казала, що з повним ротом розмовляти не можна. Пожуй і повтори.

Артем так і зробив. Правда, почав одразу по суті.

- Мені треба твій автомобіль на сьогодні, виручиш?

- Бери, - без роздумів погодився Ден калатаючи щось в чашці. - Солю хочеш покатати? - він просто вражав своєю кмітливістю.

- Так. Вона сьогодні їде в Ковель і, можливо, ми більше ніколи з нею не побачимось…

- Ой, все, не розводь тут сирості, - різко перебив його Ден виходячи з-за столу. - Бери ситуацію в свої руки, прояви наполегливість. Номер її запиши, свій залиш, нагадуй про себе, щоб не забувала. Турботи побільше, ніжності, дотиків типу випадкових. Дівчата таке люблять… - з усією серйозністю давав слушні поради товариш.

- Можна, будь ласка повільніше, я записую, - Артем ледве стримувався аби не розсміятися. 

- Та йди ти. Я ж допомогти хотів.

- Дякую. Автомобіля вистачить. Далі, я сам.

- Угу. Удачі, - кинув Ден наостанок і вигулькнув з кухні.

Образився? Ні, це не про нього…

Після обіду час для Артема тягнувся нестерпно довго. Баба Катя, як на зло ніякої роботи для нього не вигадала, а самому господарювати якось було не ввічливо, тому весь вільний час хлопець просидів в телефоні. 

Не забув зазирнути в інстаграм де на нього чекали свіжозапощені фото з весілля його колишньої. Біле плаття з довжелезним шлейфом, акуратний лавандовий букетик і задоволена пика нареченого, що тримає її за руку. І всі такі щасливі, посміхаються. Далі, фото з батьками, з псом, на якого в Артема алергія, і з подружками нареченої, які ще гірші за того пса. Фу! Як пафосно!