Розділ 11.

Поки Ден злостиво бурчав про те, як він втомився бродити лісом, і, як сильно покусали його місцеві кровопивці, Артем тільки посміхався, як той дурник і тихо радів, що на нього натрапила саме Соля. 

- … А вони цілуються, як ні в чому не бувало, збожеволіти можна, - чи то бідкався, чи то досі не міг повірити, Ден, в те, що бачив.

- Та годі тобі скиглити, - озвався Артем ступаючи до, майже, згаслого багаття і не випускаючи руки дівчини, через яку утворилася ця оказія. - Я ж не просив мене шукати. Рано чи пізно знайшовся б вихід з цього лісу, він же не безкінечний.

- Ага, знайшов би ти вихід - в сусідній Макарівці, хіба що! - в своїй звичній манері голосно заіржав Ден, трохи приглушивши в собі спалахи злості. - Хотів би я подивитися на твою перекошену пику, коли б ти опинився в зовсім незнайомому селі. Це ж, майже, як інша цивілізація! Ні автобуса, ні траси. Десять хат шевченківської доби і декілька пенсіонерів, до яких крім свідків єгови ніхто дороги знайти не може. Аж шкода, що Соля тебе знайшла. Міг би такий квест чудовий пройти! 

- Ден, ну ти й злюка, - вписалася в розмову Соломія. - Він же міг втопитися! Я вчасно його помітила, якраз в той момент, як Артем намилився лізти у воду.

- Скупатися вирішив, молодець який! А зараз ти йому штучне дихання робила - рот в рот, -  Ден не переставав підколювати цю загублену парочку пускаючи в їх сторону свої глузливі смішки. 

Цього разу навіть Соля зніяковіла згадуючи їхній поцілунок. Вона не проти була б повторити, але занадто багато зайвих очей, та і дурниці все це. Він скоро поїде. Та і в неї інші плани на життя. Йому там місця немає. Тільки ж чому так тягне до цього красеня?

Хоч і багаття, майже згасло однак від нього ще віяло ледь відчутним теплом. Здавалося, що холодно було одній лише Ірині, яка самовіддано обіймала себе за плечі. Артем знову проявив сміливість і швидко пригорнув темноволосу мавку до своїх грудей бажаючи ще раз її торкнутися. Помітивши даний трюк товариша, Ден теж зробив таку нехитру маніпуляцію з Іриною. Чому раніше до цього не допетрав? Невідомо. 

Не зважаючи на кепкування зі свого столичного товариша, Денис справді за нього хвилювався. В лісі різне буває, тим більше вночі. Як би там не було, він підбив його на цей відпочинок і в деякій мірі за нього відповідав.

Дочекавшись поки полум'я остаточно згасне, їхня компанія, розбившись на пари рушила в сторону вже сплячого села. 

Ірина жила на іншому кінці вулиці, тому Ден, як справжній джентельмен повів красуню під саму хату. 

Артему пощастило більше адже Соля жила через три хати від тимчасового прихистку хлопця. Однак відпускати дівчину він не поспішав. Соля теж не надто бажала прощатися з Артемом. Знала, що нічого хорошого з тої зустрічі не буде, але хотіла ще один разок, на прощання, відчути дотик його  теплих губ. Це був перший поцілунок в її житті, який вона так сильно бажала повторити, мабуть, щоб запам'ятати, як має бути…

- Коли ти їдеш? - несподівано пролунало з вуст дівчини, яка невідривно і дуже проникливо дивилася на Артема. Він знову не очікував такого запитання, але лукавити не став.

- Першого серпня я буду в столиці. Навіщо запитуєш?

- Щоб знати, на що сподіватися. 

- А чого б ти хотіла? - стоячи під відкритим небом вистеленим яскравими зорями, Артемові здавалося, що він готовий заради Солі на все. Це ж таке щастя зустріти, майже, копію свого нездійсненного кохання. Проте ця дівчина вміла дивувати.

- Поцілуй мене, - тихо прошепотіла Соля накриваючи руками його мужні плечі.  

Артема довго просити не прийшлося. Запустивши правицю в  м'яке волосся дівчини він швидко притягнув її за потилицю і солодко впився в пухкі вуста до тремтіння чуттєвим, дещо терпкуватим поцілунком. Дихання хлопця рвалося на клапті, серце відбивало чечітку, а бажання, хмільним приступом дурманило його думки. 

Ні, Юля не викликала в нього стільки сплутаних емоцій. Йому дах зривало від Солі, хоча вони лишень цілувалися. Але ж, як гаряче. 

Дівчина жадібно ковтала повітря однак раз за разом припадала до терпких вуст Артема і повірити не могла, що цей столичний мачо може збурювати в ній стільки змішаних відчуттів. 

Боже, з ним навіть цілуватися було небезпечно і це дуже лякало сільську красуню.

- Мені треба йти, - насилу відірвавшись від Артема, рвано прошепотіла Соля намагаючись вирівняти дихання після божевільного поцілунку. Її очі наповнювалися смутком, якого хлопець помітити не міг.

- Не хочу тебе відпускати, - щиро зізнався Артем вдихаючи запах її волосся, яке пахло сонцем і свіжо скошеною травою. Дивне відчуття, але до біса приємне.

- Артеме, ти скоро поїдеш. Нам більше не варто зустрічатися, - з жалем промовила Соля більше не намагаючись приховати своїх справжніх емоцій.

Вона чудово розуміла, що в них немає майбутнього і, як тільки закінчиться його відпустка, він рвоне назад у столицю, залишаючи її з розбитим серцем. 

- Я не хочу про це думати, - притулився чолом до її чола. - Ми завтра побачимось? 

- Ні, - швидко відповіла дівчина ступаючи крок назад. - Я завтра їду в Ковель. Останній тиждень відпрацюю, а далі оголосять результати вступної кампанії. Я поїду вчитися, а ти повернешся у столицю. Наші шляхи більше ніколи не перетнуться, Артеме. Навіщо все ускладнювати?