Розділ 3.

Якщо хлопець сподівався, що до кінця дня його ніхто не потурбує – він дуже помилився. В баби Каті, на отих тимчасових жильців були свої грандіозні плани, і, відлежувати боки молодим парубкам вона дозволити ніяк не могла.

- «Вставай хто живий, в кого думка повстала - година для праці настала» - з’явилася стареча постать у дверях тимчасового Артемового прихистку, звертаючись до нього дивними словами.

«Може, гриби не свіжі були?» - подумав хлопець лупаючи здивованими очима на бабу.

- Класний реп, не чув ще такого, - хотів пожартувати Артем проте у відповідь отримав добрячого стусана.

- Яка ганьба, не знати про Лесю Українку! – обурилася баба Катя зневажливо хитаючи головою. – Яка жінка була, видатна. А зараз, що?

- А зараз, Кінг видатний, - не роздумуючи бовкнув Артем.

- Вставай, кажу! Бо зараз буде тобі кінг і конг. Наш кінг вже он спікся на сонці, поки ти боки вилежував на дивані. Піди приведи, - наказово гримнула баба Катя змушуючи столичного парубка підскочити з місця.

- Це ви про кого? А Дениса немає, хіба? – несподіваний квест від баби Катерини навіював у хлопця погане передчуття.

- Про коня, про кого ж іще! Денис люцерну косить за хлівом. Давай рухайся, вам ще по діда їхати, - кинула стара хитрунка швидко покидаючи зал.

Артем навіть не встиг запитати, де ж той дід і звідки його забирати. Та й де того коня шукати,  він теж поняття зеленого не мав.

Добре, що Денис поділився з ним своєю футболкою, а от з шортами щось не склалося, тому Артем мусив відправлятися на пошуки загадкового коня в своїх подертих джинсах.

Хлопець неохоче вийшов з хати озираючись на всі боки проте нікого крім курей на подвір’ї і лінивого пса, що навіть з буди не вилазив, Артем не побачив. Трохи пройшовшись він заглянув за хлів і нарешті наткнувся на спітнілого Дениса, який мов налитий помідор, махав ручною косою складаючи траву в акуратні покоси.

- О-о-о, прийшов допомогти? Не відмовлюсь, - помічаючи фігуру Артема, захекано промовив Денис відриваючись від роботи.

- Я б з радістю, але коси зроду в руках не тримав, - відхрестився Артем розглядаючи сад, а за ним і чималий клаптик городу. Мабуть, кінь – це не найстрашніше, що чекало на нього попереду.

- Тоді, чого прийшов? Вирішив морально підтримати?

- Баба Катя наказала коня привести, а я поняття не маю де він. Ти не знаєш?

- Що тут знати, он за городом на пастовні. Успіху! – кинув Денис повертаючись до коси. – Тупа зараза, треба клепати, - буркнув собі під ніс, а потім знову поглянув на Артема, який досі не зрушив з місця.

- Чого закляк? Чи тобі ще фото коня скинути, - голосно заіржав Ден відверто глузуючи з розгубленого Артема.

- Дякую, сподіваюся він там один, - з надією в голосі відповів хлопець ступаючи по межі.

З кожним кроком наближення до гнідого красеня Артем поволі втрачав впевненість у собі. Йому здалося, що змучена тварина дивилась на нього не дуже привітно, але вмить відігнав від себе погані думки.

- Ну привіт, конячко. Орлик, чи як там тебе. Додому підемо, чи ти ще не наївся? – примирливо розпочав бесіду хлопець, не розуміючи з якого боку підступити.

Підійшовши ближче до коня, Артем помітив товстого ланцюга, який тягнувся на невідому йому відстань і, зрештою, віднайшов металевого штиря заткнутого в землю, якого хвацько витягнув однією рукою залишаючись задоволеним своїми діями.

Добре, що Орлик виявився напрочуд спокійною і дружелюбною конячкою, до того ж, він чудово знав дорогу додому. Артему пощастило, він всього лише плентався позаду супроводжуючи коня до його стайні.

Впоравшись з першим завданням хлопець почувався гордим за себе. Тільки, поки він тинявся за конем, Дениса і слід простиг, бо ні в хаті, на за хлівом його вже не було, а баба Катя слізно голосила про зникнення свого любого онука.

Благо, Артема не відправила на його пошуки, бо улюблене чадо несподівано визирнуло з-за високого паркану посміхаючись задоволеним писком і крокуючи на подвір’я.

- Де ти був? – налетіла баба Катя. - Я вже хотіла Артема відправляти на пошуки, - заметушилася стара грізно зиркнувши на онука.

- Кого? Його? – глузливо кивнув на товариша Ден плентаючись до кухні. – Навіть не догадуйтеся, ще заблукає, - зареготав товариш.

- Перестань глумитися! – гримнула баба Катя тріснувши його якоюсь ганчіркою по плечі. – Де був, питаю? – вже жорсткіше запитала стара жінка.

- Та, Соля прибігала. В неї там «вінда» полетіла. Ходив дивився, - нарешті зізнався Ден, аби не злити і до того заведену бабу.

- Що полетіло і найцікавіше, куди, якщо ти кинув люцерну і пошвендяв світ за очі?

- Та яке світ за очі, Ба. Соля, через три хати живе. В неї проблеми з комп’ютером. Ходив допомагати, - розжував необізнаній бабусі все до дрібниць.

- А-а-а, так і кажи, що в компутері сидів, - махнула рукою  баба Катя. – Про люцерну не забудь і про діда, - нагадала і заховалася до літньої кухні.

- Що то за Соля-Квасоля? – здивувався Артем почувши незвичне ім’я. – Ніколи такого не чув.

- Тю, та Соломія! Боже, який ти далекий, - похитав головою Ден зіткнувшись з цілковитою необізнаністю столичного товариша. – Треба тебе з нею познайомити. Не дівчина – смерч!