Розділ 2.

Баба Катя зустрічала своїх гостей на лавці під розлогою грушею. Сивоволоса жінка в квітчастій хустині з поморщеним від прожитих літ обличчям випромінювала радість від зустрічі з онуком. З широкими обіймами і сльозами на очах бабця кинулася до пропажі Дениса, якого бачила не частіше, як раз на рік. Де Київ, а де Пісочне… не наїздишся проте зараз онук був тут.

- Приїхав. Не забув про бабусю, - радісно клекотала стара Степаниха розглядаючи онука після довгої розлуки.

Артема вона помітила одразу проте до нього з вітаннями не поспішала. Мовчки стояла і морщила чоло споглядаючи на подерті джинси столичного парубка. Таке вбрання старій жінці відверто не подобалося. Стидоба.  Якби колись вона насмілилась натягнути на себе оте дрантя…. Навіть не знала, що сказати. Ця сучасна молодь зовсім втратила клепку.

- Добрий день, я Артем, - вирішив першим відрекомендуватися хлопець уважно розглядаючи прилегле подвір’я, яке потопало в трав’яних заростях. Хату він вже побачив і зробив висновок, що зовні так нічого. Висока, шальована, наче, жити можна. Про дерев’яну прибудову за хатою теж здогадався. Славнозвісні поросята, про які розповідав Ден швидше за все мешкали саме там.

- А я, баба Катерина, - кинула жінка відриваючи Артема від розглядання її обійстя.  – Голодні, мабуть, з дороги, - зробила висновок кмітлива бабуся. – Ходімо в дім, а вареників з чорницею наварила, твої улюблені, - її слова були адресовані Денису, адже Артем таких зроду не їв і взагалі сумнівався, що таке можна вживати.

- М-м-м, варенички, - з насолодою прицмокнув Денис штурхаючи свого товариша. – Ти такої смакоти ще ніколи не куштував.

- Це точно, - якось без ентузіазму промовив Артем, ступаючи по підлозі вкритими пістрявими килимами.

Обід промайнув в розмовах і смакуванні бабусиних страв, які на подив Артема не обмежилися лише варениками. Молода картопелька з кропом і шкварками виглядала дуже апетитно, а підлива з білих грибів, що подавалася до неї і зовсім довела столичного хлопця до смакового оргазму. Такої смакоти він ще зроду не їв.

Навіть відсутність зручностей в будинку не сильно насторожили Артема, адже заради такого частування можна якось пристосуватися.

Оцінивши інтер’єр бабусиних покоїв столичний красунчик трохи заспокоївся.  Він розташувався у залі – найбільшій кімнаті в будинку, яку йому виділила баба Катя, як особливому гостю.

Артем акуратно розклав свої речі на полиці темно-вишневої шафи, а костюми з сорочками розвісив на вільні вішаки. В цей момент до нього заглянув Ден і зайшовся від дикого реготу, нахабно плеснувшись на темно-зелений диван.

- Що це таке? – крізь сміх запитав товариш  вказуючи рукою на відчинену шафу.

- Одяг, мій. А що такого? – здивовано блимнув на Дена Артем.

- Ти взяв з собою в село сорочки і костюми? Зовсім пальнувся? В тебе речі нормальні водяться, чи ти гній збираєшся в сорочці і випрасуваних штанях відкидати. Свині не оцінять, - зайшовся диким реготом Ден хапаючись за живіт.

До Артема дійшло. Боже, який же він телепень! Сумку збирав на автоматі. Брав свої повсякденні речі, але трохи не врахував, що найближчий місяць йому не знадобиться цього офіціозу. З нормальних речей на ньому лише джинси з дірками, які баба Катя рвалася заштопати, але на щастя Ден її переконав в тому, що так модно, і біла футболка поло. На ногах білі кеди – ось і все його вбрання.

- Та розслабся, - гукнув Ден підбадьорюючи товариша, який вкотре облажався. – Зараз Ба щось тобі знайде. Дідову сорочку і, можливо, навіть шорти.

- Я буду доношувати чужі речі покійного діда? Ти знущаєшся? – обурився Артем переводячи розгублений погляд на свої сорочки.

- А в тебе є інші варіанти? До того ж, діда ображати не треба. Він в мене ще ого-го.

- Бабуся хіба не одна живе? Ти ж про допомогу щось торочив? – спантеличено звів брови докупи Артем.

- Торочив, бо це правда. В баби троє поросят, коза Майка, кінь Орлик, трошки курей і дід на додачу. Як гадаєш, їй не важко порати оту всю живність?

- А дід, не допомагає?

- Допомагає звісно, але ж літа беруть своє.

- То нехай продадуть оте добро і буде їм щастя, - порада Артема була недоречна.

- Тут так не прийнято. Якщо ти живеш в селі і не тримаєш живності – ти лайдак.

- Хто? – Артем вперше почув таке слово.

- Ледар.

- Цікава ідеологія, - мовив Артем, але поглиблюватися в цю тему не хотів, хоча себе підсвідомо відніс до цієї категорії. – А магазин тут якийсь є? Де одяг продається, - уточнив.

- Магазин є. Одягу в ньому нема, але тобі пощастило. Завтра субота – базарний день, тому голим ти не залишишся і костюми свої лайном не заляпаєш. Не хвилюйся.

В Артема і справді  аж від серця відлягло. Ще не все втрачено, аби тільки дожити до завтра.