Дарунок Калліопи

Краси такої ще не бачила земля,
Пісня пташина не лилася ще так дзвінко…
Весна ніколи так прекрасно не цвіла,
Вітаючи тебе, о сонцеликий!
Поряд з тобою – звір добріє дикий,
І опускається з мечем слабка рука.
Вінець лавровий на чолі твоїм – величний –
Схиляє спину і царя, і простака!
Спитаєте: що то за дивина?
Про кого сказано це так не звично?
Я відповім, бо це не таїна:
Про Аполлона розповідь моя!
Не все в ній – правда, і не все – брехня
Відома добре вам легенда ця –
Про брата найсміливішої із богинь,
Муз покровителя, таланту берегинь.
Одного дня, по схилах Гелікону –
У шатах золотих, просторих
Кіфари струн торкаючись уміло –
Йшов олімпієць з музами своїми.
Легкі й граційні, у тонких хітонах
В вінках із квітів різнокольорових:
Красі божественній співали гімн –
Безсмертні діви, вічно молоді!
Найстарша з муз, що звалась Калліопа –
Вірна супутниця творців, поетів –
По праву руку йшла від Аполлона:
Мудра й прекрасна. Добра. Безборонна.
Слуху мелодія торкається так ніжно,
Радістю й спокоєм наповнює серця –
Кружляють музи, взявшися за руки
Довкола ясноликого співця.
Та от, в тіні розлогої оливи
Сів Аполлон і музи поряд сіли:
Легенький вітер листя хвилював,
А срібнолукий гру не припиняв.
На дивну музику з кущів найближчих,
Підкралась дика рись плямиста
Й лягла спокійно поміж них,
Щоб краще чути звуків тих.
Владарка танців – муза Терпсіхора –
Повільно руку простягла до звіра…
Й спину гнучку погладила безстрашно:
Муркоче рись, лежить покірна.
Стихла природа – стомлено дрімає,
Мати-земля також відпочиває
Дівочий гомін стих і сміх…
Порушив смертний спокій їх.
«Не гнівайся, о сонцеликий,
І не берись за золоту стрілу.
Й ви теж простіть, діви прекрасні,
Сповніть же те, що я прошу!»
І обірвались ніжні звуки
Суворим вмить став Аполлон,
І догори піднявши руку –
Почули всі слова його:
«Те, хто ти є – мені відомо
Й ти, знаю, не замислив злого.
Але готуйсь, царю, до того…
Що не здійсню прохання твого!»
Став на коліна чоловік,
І до землі припав обличчям:
«О, змилуйся! Прошу, величний…
Я ж вірно так тобі служив,
Й дари багаті приносив –
Із срібла й золота три храми
На твою честь в моєму царстві!»
До них озвалась Мельпомена –
Муза трагедії славетна:
«Чим же цей смертний завинив?
Скажи, про що він так просив!»
«От-от на днях його дружина
Йому дитя народить – сина…
Прийшов просити він, щоб ми –
Маляті славний дар дали».
Погляд підвів цар несміливо,
Й промовив тихо і тужливо:
«Благаю вас, добрі і вічні!
Пошліть йому дар…поетичний».
На це озвалась Калліопа
Словами, повними журби:
«Не тільки слава є в поета…
Буває часто він сумний.
Будь-то рядок, а чи поема –
Це все іде з його душі.
Лиш найдостойнішого з смертних –
Я словом наділю безсмертним!»
“Мій син достойний цього дару,
А коли ні – він прийме кару!»
Золотоликий мовив Аполлон,
Царю всміхнувшись милостиво:
«Скоріш вертайся на свій трон,
Матиме син твій слова силу!»
Щасливий смертний попрощався
І, відступаючи – кланявся…
Знов Аполлон за струни взявся,
Та не полились звуки чарівні –
Сумна й тривожна мовить Калліопа:
«Вже ти забув, як обіцяв мені
Мої не звичні й не прості дари…
З моєї згоди віддавати?»
На ці слова лиш посміхнувся сонцеликий,
А муза горда підвелась – тремтів хітон:
«Беру за свідка я просторий Гелікон –
Це рішення твоє нам лихо принесе…
Сила слова в негідних вустах –
Всюди хаос посіє і страх».
Калліопа вклонилася низько,
І подалась на цілих три дні
По гаях і схилах барвистих…
По струмках і річечках чистих –
Поміж смертних блукати у тиші:
Аполлон вибір їй не залишив…
Муза мала скоритись йому,
Сповнити те, що обіцяв він царю!
…Для ока людського незрима,
Муза йшла поміж скромних осель –
Вже три дні, як вона залишила
Аполлона і своїх сестер.
В третій день світ побачив син царський –
В його честь влаштував цар бенкет.
В той же день у хатинці рибальській…
Народилось дитя і був скромний обід.
Немовляті в коштовній колисці
Калліопа дала вже свій дар –
Силу слова, що помислом чистим…
Мало благо принести в той край.
Сонцеликого сповнивши волю,
Муза смутком пройнялась важким:
Сина царського знала вже долю –
Народився він з серцем лихим!
За сестрами сумує Калліопа,
Без неї ж зажурився Аполлон.
За музою сумує вся природа…
І наче в сон поринув Гелікон.
Та от спинилась мудра Калліопа
Коло убогої хатинки риболова –
Сьогодні теж тут народилася дитина,
В оселі миру, ласки і добра.
Стомлена мати в бідній одежині
Біля грудей тримала немовля,
Співала тихо: «Спи, маленький сину,
Хай вбережуть боги тебе від зла…»
Муза не знала, ким зросте хлопчина
Шлях його долі – то для неї таїна,
Та відчувала вже, що добра то людина
Хоч і не матиме нічого, окрім рибальського човна.
Подихом вітру сумно мовить Калліопа:
«Хлопчику добрий, вже не маю я дарів –
Найкращий дар я недостойному віддала…
Рости здоровим і шануй своїх батьків!..»
Й безсмертна муза немовля поцілувала.
…Ось вже просяяли обличчя юних дів,
І Аполлон, співаючи, зрадів
Коли нарешті Калліопа повернулась,
Й смуток забувши, теж почала веселитись.
Пройшли роки – дівоча врода не зів’яла,
Такі ж прекрасні музи й досі, молоді…
Та сталось те, про що одна із них казала –
Дозріло слово й прислужилося біді.
Царевич юний, що отримав славний дар –
Не мало шкоди своїм словом вже завдав:
Поет умілий – він скоряв людські серця,
Лихі в них сіяв й недостойні почуття!
Бачив діла його похмурий Аполлон,
І музи засмутились, й вічнозелений Гелікон.
На Калліопу дивлячись з виною –
Сказав, й потягся за стрілою:
«Прости, о мудра, та була ти права –
На лиходія жде страшна розправа!»
Руки могутньої нікому не спинити,
І бачить олімпієць ціль свою…
Та стрепенулась раптом Калліопа:
«Зажди і слухай, що тобі скажу!
В цю мить було мені видіння дивовижне –
У цім краю десь на галявині зеленій,
З вуст юнака я чула щире слово…
Я бачу! Квіти, трави і дерева…
Я бачу! Води, птиці й леви…
Я бачу! Німфи юні й річкові наяди –
Завмерли, раді чути слова того!»
Не здивувався сонцеликий, та спитав:
«Хто він? Чому не знаю я про нього?»
Вуст музи посмішка торкнулася легка:
« І я не знала те, що дар йому дала!
Простий і бідний хлопець той, рибалки син –
Царевич юний народився в один день із ним».
Стрілу відклавши, Аполлон сказав без сміху:
«Мойри незвично нитки долі заплели,
Я не хотів, та став причиною біди!
Якби не мій наказ, ти б не дала –
Величний дар, що осквернили ті уста!»
Вмить Аполлон і Калліопа опинились
На тій галявині, де слово щире народилось.
Всі звірі й птиці розбрелись, сховались німфи –
Та не злякався, їм вклонився син рибалки.
Зробила крок до нього добра Калліопа:
«Одежа бідна світле серце не сховає –
Тебе я бачила, як був ти немовлям.
Не знала я тоді, дитя цілуючи на вдачу
Що з тим цілунком віддаю славетний дар».
Юнак всміхнувся й відповів щасливо:
«Ціную дар твій – він таїть велику силу!»
Та срібнолукий Аполлон без радості сказав:
«Ти дару гідний – добрі робиш справи,
А син царя, знай, не уникне кари!»
…А син царя, що не очікував розправи –
Провадив далі життя горде і лукаве.
Словом уміло він закликав до війни,
Що у сусіднє царство біль і смерть несли.
Він запишався тим безцінним даром,
Що його батько так просив уклінно
Він навіть взявся заклинати хмари –
Й три дні і ночі дощ лив неупинно.
Царевич сам вже почувався був, як бог…
І не зважав на лиховісні знамена,
Не знав, що нитка його долі –
Натягнута, мов луку тятива.
Коли ж із батьком він прибув до храму,
Щоб вшанувати муз і Аполлона…
Йому з’явилась раптом Калліопа,
А з нею разом – дике звір’я.
Тут леви, рисі і вовки
Тигри смугасті і ведмеді…
Злякався цар, кричав зі страхом:
«Словом спини їх, сину, втихомир!»
Сумно всміхнулась мудра муза:
«Війну плекав царевич, а не мир…
Тому мій дар його – згубив!»
І сталось так, як мовила вона –
Тварини наче знавісніли,
Кинулись з ревом на царя і його сина.
Дарма царевич умовляв,
Й слова улесливі шукав –
Людські серця він підкоряв,
Та серце звіра не здолав.
Так, захлинаючися кров’ю –
Поет негідний і сконав.