Розділ 4. Ті кого ми знаходемо

Ранок почався майже спокійно. Я швидко привела себе до ладу, зробила легкий макіяж і заколола волосся. Над одягом довго не думала — вдягнула сині джинси mom із високою посадкою, бузковий джемпер і світлий піджак. Вийшло навіть занадто стильно як для походу до адвокатки. Нашвидкуруч з’їла сендвіч і запила все кавою.

      Перед виходом я заглянула на електронну пошту, сподіваючись, що хтось із роботодавців, яким я надіслала резюме, вже відповів. Але скринька була порожньою. Чесно кажучи, це трохи засмутило мене, та надії я все ж не втрачала.

     Сьогодні я вирішила поїхати машиною. За кермо не сідала вже доволі давно, тому хвилювалась навіть через те, чи заведеться вона після стількох днів простою.

      Погода сьогодні була значно кращою, ніж учора. У повітрі вже відчувалось справжнє весняне тепло. Біля під’їзду розквітли якісь фіолетові квіти. Я не знала їхньої назви, але вони нагадували маленькі польові дзвіночки. Нахилившись, я вдихнула їхній легкий аромат і мимоволі усміхнулась. Як же я люблю весну. Люблю її за те, що після холодної, сірої й дощової зими земля ніби народжується заново.

     Машина стояла саме там, де я її залишила. Щоправда, виглядала так, ніби я їздила нею десь гірськими дорогами. Треба буде заїхати на мийку. Я сіла всередину, поклала папку з документами на пасажирське сидіння, пристебнулась і вставила ключ у замок запалювання. На диво, машина завелась із першого разу. Швидко влившись у ранковий потік машин, ввела в навігаторі нову адресу офісу Маргарет і поїхала.

      Усю дорогу я подумки програвала можливі діалоги. Які питання мені ставитимуть. Що саме я маю сказати. Це хоча б трохи допомагало не повертатись до інших думок. Припаркувавшись біля офісної будівлі, я подивилась на годинник. До зустрічі залишалось ще сорок хвилин. Часу якраз вистачало на каву.

     Я відкрила Google Maps і знайшла неподалік невелике кафе з назвою “Coffee Time”. Заклад виявився напрочуд атмосферним. Його інтер’єр нагадував “Алісу в Країні див” — на стінах висіли кишенькові годинники, а полиці були заставлені книгами й маленькими порцеляновими чашками. Я замовила лате на виніс і вирішила випити його надворі.

     Сорок хвилин промайнули швидко. Тепер я сиділа під кабінетом Маргарет і нервово стискала пальцями стаканчик із уже холодною кавою. За кілька хвилин секретарка відповіла на телефонний дзвінок, а тоді привітно усміхнулась мені.

— Пані Маргарет чекає на вас. Можете заходити.

Я глибоко вдихнула й зайшла до кабінету.

— Доброго дня, Маргарет.

— Вітаю, Лів. Рада вас бачити. Проходьте.

     Я сіла навпроти неї й поклала папку з документами на стіл. Маргарет уважно подивилась на мене поверх окулярів.

— Якщо ви прийшли до мене особисто, а не просто зателефонували, значить справа справді серйозна.

Я опустила очі.

— Я хочу якнайшвидше розлучитись.

Маргарет мовчки кивнула.

— Добре. Я допоможу вам із цим. Але мушу запитати — це остаточне рішення?

— Ні, але так буде краще для мене.

Вона кілька секунд уважно вивчала мене поглядом, а потім відкрила папку.

— Якщо бажаєте, ми можемо подати одразу два позови. Перший — про розірвання шлюбу. Другий — про моральну компенсацію. Якщо нам вдасться довести психологічне насильство з його боку, справу можна виграти.

     Я завмерла. Частина мене хотіла погодитись. Після всього, що він зробив, це було б справедливо. Але інша частина не могла.

Я знала, що це зруйнує його кар’єру. А ще в нього були діти від першого шлюбу. І, хоч як би боляче мені не було, я не хотіла, щоб це зачепило й їх.

— Ні, — тихо сказала я. — Не треба.

Маргарет важко видихнула й закрила папку.

— Я все одно підготую обидва варіанти. До того часу ви ще можете передумати. Остаточне рішення буде за вами.

Я кивнула.

— Добре. Обіцяю подумати.

Підвівшись із крісла, я тихо додала:

— І… дякую вам. За підтримку.

     На мій подив, Маргарет підійшла ближче й коротко обійняла мене. Це було зовсім не схоже на неї.

— Ви дуже сильна жінка, Лів. І що б не сталося далі — ви обов’язково впораєтесь.

      Я лише мовчки кивнула.Коли вийшла з офісу, раптом відчула дивне полегшення. Ніби скинула із плечей щось важке. Я озирнулась навколо й усвідомила просту річ: це справді кінець. Нас більше ніколи не буде. І чомусь саме в цей момент мені дуже захотілось поїхати до Софії.

      По дорозі до лікарні я заїхала в дитячий магазин. Довго ходила між полицями, розглядаючи іграшки, аж поки мій погляд не зупинився на маленькому зайчику в рожевій сукенці. Він був неймовірно милий. Я одразу зрозуміла — це він. На касі привітна жінка усміхнулась мені.

— У вас чудовий смак. Вашій донечці точно сподобається подарунок. У грудях щось боляче стиснулось. Я лише мовчки кивнула, швидко забрала пакет і вийшла з магазину. Приїхавши до лікарні, я одразу підійшла до рецепції.

— Скажіть, будь ласка, чи знайшлись родичі Софії?

Жінка перевірила щось у комп’ютері й співчутливо похитала головою.

— На жаль, поки що жодної інформації немає.         Поліція ще займається цим питанням. Я подякувала й попрямувала до палати. Софія міцно спала, тихенько сопучи уві сні. Я підійшла ближче й обережно взяла її маленьку ручку у свою. У цьому дотику було стільки тепла й ніжності, що серце боляче стиснулось.

— Привіт, манюнь, — тихо прошепотіла я. — Ти так солодко спиш.

Не втримавшись, я легко поцілувала її в щічку й вдихнула знайомий дитячий запах.

Так може пахнути тільки маленька дитина. Я ніжно провела рукою по її волоссю, і Софія ледь помітно ворухнулась. Я поспішно забрала руку, ніби боялась її розбудити. У цей момент двері палати тихо відчинились.

До кімнати зайшов лікар Софії.

 Він подивився спочатку на мене, потім на дівчинку й ледь усміхнувся.

— Схоже, маленька Софі вже знайшла собі подругу.

Я теж усміхнулась.