Розділ 3. Те, що залишається

 Щоб доїхати додому на таксі, мені знадобилось майже сорок п’ять хвилин. Я ненавиджу затори. Іноді мені здається, що тільки через них я готова одного дня переїхати кудись у тихе маленьке місто. Або й узагалі в село. Колись, коли постарію, обов’язково куплю будинок у мальовничому місці з великою ділянкою. Насаджу багато квітів, зроблю невелику теплицю й вирощуватиму овочі. Спокійне життя. Без шуму. Без постійного поспіху. Поки що це лише мрії. Найголовніше зараз — не дозволити болю остаточно знищити мене зсередини.

 Відкривши двері квартири, я першим ділом розчинила вікна. Мені катастрофічно не вистачало повітря. Усередині стояла важка тиша, змішана із запахом закритого приміщення. Я повільно озирнулась навколо. Квартира здавалася надто темною й похмурою. Мабуть, треба буде трохи змінити її. Світлі штори, нові лампи, можливо, перестановка. Хоч щось. Мені хотілося дихати тут вільніше.

 Погляд ковзнув до столу, де лежали рахунки, які накопичились за останній час. Хоч я й жила тут недовго — після весілля ми переїхали до чоловіка — але квартиру ніхто не скасовував. Щоправда, всі рахунки оплачував він. Після переїзду я чомусь поступово залишила роботу. Спочатку здавалося, що це тимчасово. Потім — що так навіть краще. А тепер я залишилась сама. Я могла б повернутися на стару роботу, але не хотіла знову бачити співчутливі погляди й відповідати на запитання про те, що сталося. Для мене це було надто особистим.

 Я взяла телефон і швидко зробила нотатку: «Завтра подивитись вакансії». Досить. Потрібно знову починати жити. Мені хотілося повернути ту дівчину, якою я була раніше — веселу, легку, живу. Я підійшла до дзеркала й на мить завмерла. Жінка, яка дивилась на мене у відповідь, була виснаженою. Обличчя осунулося, під очима з’явились темні кола, а погляд став порожнім і втомленим. Якщо я нічого не зміню — скоро сама себе не впізнаю.

 Колись я витрачала купу грошей на догляд за собою. Любила маски для обличчя, дорогі креми, ароматні скраби й красиві баночки, які заповнювали ванну кімнату. Зараз із догляду в мене залишились лише шампунь, гель для душу й крем для обличчя, куплений по знижці. Сумно. Я втомлено потерла очі. Треба щось робити із собою. Хоча б заради того, щоб перестати виглядати так, ніби життя остаточно мене перемогло. Особливо якщо Клер сьогодні все ж витягне мене кудись.

 Я набрала гарячу ванну й повільно занурилась у воду. І вперше за довгий час відчула щось схоже на спокій. Тепло огортало тіло, розслабляло напружені м’язи, ніби намагалося змити з мене весь цей біль. Я навіть почала тихенько співати. До речі, співати я обожнювала завжди. Але тільки наодинці. Тихо наспівувала Forever Young, проводячи пальцями по воді. Любила цю пісню за слова, за мелодію, за дивне відчуття суму й надії водночас.

 Коли вода почала холонути, по шкірі побігли мурашки. Я обійняла себе руками й ще кілька секунд сиділа нерухомо, не бажаючи повертатися в реальність. А потім усе ж підвелась. Жінка в дзеркалі все ще не була схожа на мене колишню. Здається, я сильно схудла. Раніше мої скули не були такими виразними. Я торкнулась щоки пальцями й тяжко видихнула. Треба хоча б трохи привести себе до ладу. Можливо, косметика допоможе приховати втому.

 Перед тим як збиратися, я швидко перекусила бутербродом і запила його водою. Треба буде завтра сходити в супермаркет і купити нормальної їжі. Бо якщо так піде далі — мої скули стануть ще гострішими. З одягом я вирішила сильно не морочитись. Одягнула широкі чорні джинси із завищеною талією та просту бавовняну сорочку м’ятного кольору. І, якщо чесно, мені навіть сподобалось, як це виглядає. Макіяж зробила легкий — трохи тонального крему, рум’яна, коричнева туш і помада ніжного рожевого кольору. Волосся спочатку хотіла заколоти, але в останню мить передумала. Просто вклала його хвилями й залишила розпущеним.

 Майже одразу після цього у двері подзвонили. Я усміхнулась ще до того, як відкрила. На порозі стояла Клер. Як завжди — неймовірно красива й упевнена в собі. Вона уважно оглянула мене з ніг до голови й широко всміхнулась.

— Лів, ти, чорт забирай, виглядаєш прекрасно.

Ось це вже моя дівчинка.

 Вона підійшла ближче й міцно обійняла мене. І, як завжди, від її обіймів ставало тепло.

 Вже за п’ятнадцять хвилин ми виїхали за місто й повільно їхали вузькими вулицями, обабіч яких стояли красиві будинки з доглянутими подвір’ями. У вікнах горіло тепле світло, десь на терасах сміялися люди, а хтось саме повертався додому після роботи. Там вирувало життя.

 На мить я замислилась про те, як ми з чоловіком колись мріяли про власний будинок. Просторий, світлий, із великим подвір’ям, де бігатимуть наші діти.

 Колись мені здавалося, що це майбутнє вже майже в нас у руках. Тепер я не була впевнена, чи воно взагалі існувало.

— І як ти на це дивишся, Лів?

Голос Клер вирвав мене з думок.

 Я розгублено подивилась на неї, намагаючись зрозуміти, про що саме вона говорила останні кілька хвилин.

— Якщо чесно… я не знаю, — тихо відповіла я.

Здається, Клер одразу все зрозуміла.

 Вона коротко глянула на мене, а потім знову перевела погляд на дорогу.

— Лів, я навіть не можу уявити, наскільки тобі зараз боляче, — сказала вона м’якше. — Але ти повинна знати: що б не сталося, я поруч. І я завжди тебе вислухаю. Тільки, будь ласка, не закривайся від мене.

Я відчула, як у грудях щось неприємно стиснулось.

— Вибач. Я просто… не можу контролювати свої думки останнім часом.

 Я усміхнулась їй, але усмішка вийшла слабкою й зовсім нещирою. Клер зробила вигляд, що не помітила цього.

— До речі, через два з половиною місяці в мене день народження, — сказала вона вже легшим тоном. — І я хочу відсвяткувати його в маленькому будиночку десь у лісі. На кілька днів. Без міста, без шуму, без людей. Як тобі така ідея?

Я ледь усміхнулась.

— Ідея класна. Але до цього ще так далеко. А раптом ти передумаєш?