Розділ 1. Перед падінням

Перед падінням

     Вітер на мосту ставав усе сильнішим. Він пронизував наскрізь, ніби шукав, за що ще можна зачепитися в мені — хоч за крихту життя. Я стояла, тримаючись за холодні металеві перила, і дивилась у темну воду внизу. Річка текла повільно, важко. І мені здавалося, що там — спокій. Забуття. Кінець болю.

     Та життя знову вирішило все за мене.

Крізь власні думки я раптом почула різкий скрегіт гальм. Потім — удар. Глухий, страшний звук, від якого все всередині завмерло.

     На кілька секунд навколо ніби все стихло. Лише десь неподалік надривно вила сигналізація.

     Я різко озирнулась.

     І в ту ж мить перед очима спалахнуло минуле.

⸻

Грудень 1997 року

— Павле, давай швидше, бо ми таки запізнимось на літак.

     Христина стояла в коридорі з дорожньою сумкою в руках і намагалася застебнути куртку маленькій Олівії, яка постійно крутилася.

— Татку, ну будь ласка! Ти ж обіцяв навчити мене плавати! — Максим визирнув із кімнати, притискаючи до себе старого плюшевого ведмедя.

     Павло відклав газету й нарешті піднявся з дивана.

— Ну якщо мій син так сильно хоче на море — тоді поїхали, — усміхнувся він і скуйовдив хлопцеві волосся.

    Того дня все здавалося правильним. Зимове сонце било в лобове скло. Море було ще далеко попереду, але в повітрі вже ніби відчувався запах солі й свободи.

     Максим дрімав на задньому сидінні, обійнявши ведмедя. Олівія тихенько щось наспівувала собі під ніс, дивлячись у вікно. Христина крутила ручку старого радіо, намагаючись зловити хвилю без шуму.

Павло керував однією рукою, а іншу тримав на її коліні.

     Спокійно. Добре. По-сімейному.

— Може, зупинимось у «Маяку»? — запитала Христина. — Я скучила за їхньою кавою.

Павло усміхнувся.

— Через хвилин двадцять будемо там.

Олівія одразу пожвавішала й заплескала в долоні.

     Вона любила кафе «Маяк» за морозиво у високих скляних креманках і двох рудих котів, які постійно крутилися біля столиків.

Це був інший час. Інше життя. А потім усе обірвалося. З-за повороту раптово вискочила вантажівка. Величезна. Її занесло на мокрій після дощу дорозі.

Павло лише встиг крикнути:

— Тримайтеся!

Гальма. Скрегіт металу.

Удар.

     Машину різко розвернуло. Олівія закричала. Христина вчепилась руками в сидіння. Максим перелякано заплакав.

Скло розлетілося на друзки.

     Автомобіль пробив огорожу й важко злетів у кювет. Потім настала дивна беззвучність.

Лише двигун ще кілька секунд хрипів, ніби захлинався останнім подихом.

⸻

Наші дні

    Не знаю, скільки секунд я так простояла, поки не зрозуміла — треба щось робити. Я кинулася вперед. Ноги самі винесли мене на узбіччя.

    Салон машини був зім’ятий, як папір. За кермом сидів чоловік. Його голова безвольно схилилася на груди. Повсюди була кров. Я несамовито взялася за двері — та вони не піддавались.

— Господи, що ж мені робити?! — закричала я. Я рвонула до пасажирських дверей.

     Там була жінка. Ще жива, але непритомна. Її обличчя було вкрите кров’ю та порізами, дихання — важке. Вона, схоже, вдарилась об панель або скло. Я доторкнулась до її пульсу — ледь вловимий, але був. Я намагалась розщепити пасок безпеки. Не виходило. З-під капота повзло дедалі більше диму — часу було обмаль. Я знову доторкнулась до жінки — і відчула тихий поштовх. Повернувши голову, я зустріла її погляд. Страх. Відчай.

— Будь ласка, не рухайтесь. Інакше я вам не допоможу.

     Я знову потягнулась до паска. Він усе ще не відщіпався. Жінка схопила мене за руку. Я подивилась їй в очі… І губилася в них. Страх не відпускав. Ледь чутно вона промовила:

— Врятуй її.

Я почула звук.

Писк. М’яке схлипування.

     Я зазирнула на заднє сидіння — і побачила її. Маленька дівчинка, здається, їй був рік чи трохи більше. Вона сиділа в автокріслі, шокована, але без видимих травм. Її очі були круглі, нерухомі. Вона ніби чекала… що ось-ось прокинеться.

— Все добре, — прошепотіла я. Мій голос хрипів, але був теплим. — Тебе врятують. Я тут. Руки працювали самі. Пасок піддався з першого разу. Я обережно витягла дівчинку з машини, яка вже потріскувала — двигун от-от міг вибухнути. Дитина тремтіла, але не плакала. Лише міцно стисла мою шию, коли я притиснула її до себе. Я віднесла її трохи далі, поклала на землю — і повернулась за матір’ю.

— Давай, прошу… — вирвалося з мене. І саме в цю мить щось клацнуло — пасок розщіпився.

     Я витягла жінку й поклала її на асфальт поруч із донькою. Позаду зупинилось авто. Фари. Крик. Чоловічий голос:

— Господи, ви живі?!

     Цей голос розчинився в завиванні сирен. Хтось викликав швидку. Я сіла поряд із дівчинкою. Вона дивилася на мене знизу вгору — ніби бачила в мені щось знайоме. А, може, просто трималася за того, хто був поруч у найстрашніший момент її життя.

Я врятувала її.

   І щось у мені… мов прокинулось. Цієї ночі я прийшла сюди померти. Але, витягнувши її з того пекла, я наче витягла й себе. Можливо, саме вона — ця маленька дівчинка з розбитої машини — стала моїм першим дарунком… Дарунком долі.

    Я сиділа на бордюрі, закутавшись у термоплед, який хтось із рятувальників накинув мені на плечі. Руки тремтіли — не від холоду. А може, і від нього теж. Все перемішалося: адреналін, страх, шок, відлуння плачу тієї дитини, якого я вже не чула, але ще відчувала всередині.

     Машину зімʼяло, мов консервну банку. Передня частина була повністю розчавлена, лобового скла вже не було, напевно його вибили рятувальники коли намагалися витягти тіло чоловіка. Пожежники вже склали свої інструменти, їхні обличчя були замучені, але спокійні, як у тих хто робить це не вперше. До узбіччя підʼїхав евакуатор. Він опустив платформу, і все довкола знову стало тихо.