Дарунок долі

     Вітер огортав мене наче ковдрою, ніби хотів захистити. Кожною своєю клітиною я відчувала його теплий подув. Ніч була надзвичайно тихою. Небо розчинилося в чорному безмежжі, мов нагадування: ти тут сама.

     Я стояла на мосту — високо над річкою, де вода безжально неслась вниз, розбиваючись об каміння, так само як і я розбилась — в середині, без шансу на порятунок. По той бік шосе миготіли фари машин, байдужі до мого болю, до мого існування. Люди мчали кудись, ніби щось ще мало сенс. А для мене час зупинився — саме тут, між втомленим асфальтом і темною безоднею води.

     Його більше не було в моєму житті. Я просто пішла.

     Без слів, без пояснень, без крихти жалю в очах. Ми ще вчора спали в одному ліжку, а сьогодні я дихала сама, вчепившись за холодні поручні цього мосту, бо втрачала вже не розум — а себе. Той хто обіцяв оберігати, бути підтримкою - зрадив своїм обіцянкам.

     Мій погляд був направлений вдалечінь наче я намагалась когось там побачити. Я зробила глибокий вдих ніби хотіла вдихнути в себе весь світ, я хотіла знову навчитись вдихати жагу до життя. Та як би я не старалася нічого не виходить. Однією рукою я намагалася обійняти себе, як колись в дитинстві робила мама. Поруч з нею я завжди була маленькою дівчинкою де я могла поплакати, де відчувала спокій. 

     Я втратила все. Чоловіка, якого кохала. Роботу. І… я втратила дитину. Нашу дитину. Ту, що мала дати сенс моєму життю. Моєму болю. Моєму існуванню. Вона так і не народилася. Можливо, тому що моє серце було надто розбите. Тіло — виснажене. А душа… душа давно кричала в порожнечу. І я не знаю, як мені жити далі. Як піднятися з цієї темної ями, в якій я опинилася. Чи зможу я колись знову відчути смак життя? Сміятися так, як колись? Чи повернеться до мого серця весна…

     Мене тримали лише ніч і холод. І цей міст. Я не прийшла сюди, щоби кинутись. Я просто хотіла подивитися туди, де все мало закінчитися — і початися знову. Я хотіла відчути щось, хоч щось справжнє — вітер у волоссі, біль у грудях, чи, можливо, чиюсь присутність… Бо найстрашніше — це не самотність. Найстрашніше — це коли ти поряд із людьми, які давно тебе не бачать.

     Я знаю це не кінець. 

     Але я також не знаю як справитись з болем який назавжди поселився в моє серці.  Один крок, одне слово, один чужий погляд, одна подія — і світ не впав, він переродився Бо, коли все зникає, іноді приходить… дарунок. Неочікуваний. Несвоєчасний. Несумісний із тим, що було. Та, можливо, саме в таких дарунках і ховається справжнє спасіння.