1

Зима напередодні дня святого Миколая розгулялася не на жарт. Вже на Андрія погода подарувала нам кілька хурделиць, ожеледицю на дорогах і суттєве зниження температури. Наступний тиждень не надто покращив ситуацію бо мороз не спадав, снігу побільшало, а проблем у нас звісно аж ніяк не стало менше. Найбільших клопотів звісно завдавало підтримання сполучення з райцентром та автотрасою державного значення, що пролягала неподалік села. А ось тут не завжди вдавалося вчасно й адекватно реагувати на всі витівки підступного грудня.

Переддень свята цього року припав на неділю тому роботи у мене було суттєво менше чим у прості будні. В селі знову відімкнули електрику тож вільний час, за відсутності Інтернету, ми вирішили присвятити настільним іграм. Для мене з Дариною нічого особливого в цьому не було, а от для її малечі, дітей сучасного прогресу, які і хвили не уявляють собі життя без всіляких новомодних ґаджетів, навіть простеньке доміно виявилося своєрідним ноу-хау. Однак гра є гра, а елементарний азарт робить її ще цікавішою та захоплюючою.

В ігрових баталіях непомітно прийшло надвечір’я і з першими сутінками до нашої домівки завітав надзвичайно бажаний і такий очікуваний гість. Сільський дяк Петро загримувавшись під святого Миколая навідався зі своєю традиційною місією – обдаровувати нас приємними сюрпризами. Діти враз посерйознішали і з якимось дивовижним трепетом в голосі почали запевняти святого, що весь рік вони були чемними і слухняними, потім розповідали молитви які знали, ну а на кінець з радісним блиском в очах приймали від нього омріяні подарунки.

Після цього щаслива малеча поспішила в свої ліжечка, а я з дружиною трохи затрималися на кухні. Це було перше святкування Миколая яке ми зустрічали як подружня пара. Дарина знаходилася на перших місяцях вагітності, і хоча токсикоз вже не так дошкуляв їй як раніше, та я все ж намагався оточити її своєю максимальною опікою і турботою. Ось і сьогодні поки жінка підмітала підлогу я встиг перемити весь брудний посуд що залишився від вечері.

Впоравшись зі всіма справами ми теж вляглися спати. Завтрашнє свято мало бути наповнене різноманітними подіями, серед яких і запрошення в гості до сільського старости. У Миколи Васильовича в цей день випали не лише іменини, але й ювілей, чоловікові мало виповнитися шістдесять років. І хоча часи були буремні та не відзначити цю подію було б мабуть недоречно. Звісно тихо, скромно і в колі найближчих родичів та друзів, та все ж подарувати чоловікові хоч дрібку радості і задоволення.

На жаль спокійно виспатися нам не дали. Десь серед ночі у вікно нашої оселі гучно загупали. Електрики все ще не було тож довелося скористатися ліхтариком н мобільному. Відчинивши двері я побачив захеканих батьків.

– Щось трапилося? – стривожено запитав я.

– Так, біда у нас,– схвильовано промовила мама. – Прибігла стара Коваленчиха, каже що у її доньки Олени почалися перейми, напевне вона буде передчасно народжувати.

– Яка ж це біда? – здивувався я та відразу ж зрозумів головну суть проблеми. Так склалася ситуація що в нашому селі не було спеціаліста здатного прийняти пологи. Старенька акушерка баба Настя кілька років тому відійшла в потойбіччя, а нового медика на заміну так і не надіслали. Нічого смертельного в цьому не було, адже від нашого села до райцентру було порівняно недалеко і в екстремальному випадку туди завжди можна було добратися власним транспортом, або викликати швидку допомогу. На жаль в цю мить нам не підходив ні один з цих варіантів. Всі шляхи замело так що ні виїхати ні в’їхати в село було неможливо. До того ж через відсутність електрики мобільний зв'язок практично не працював і викликати допомогу зі сторони виявилося неможливо. Халепа, яка здавалося не мала позитивного вирішення.

– Що будемо робити, – вголос роздумував я. – До міста в таку погоду ми ніяк не доберемся. Та й вирушати з нею небезпечно, бо є велика ймовірність що застрягнемо десь посеред дороги.

– Доведеться приймати пологи тут, – подав голос батько. – Вдома в Олени тепло, а світло можна забезпечити тим генератором що зараз знаходиться в «Пункті Незламності».

– А за повитуху ти напевне будеш? – в’їдливо зауважила мама.

Слова матері змусили нас глибоко задуматися. Дійсно, в селі зараз не було ні однієї людини з медичним досвідом, а брати на себе таку відповідальність як народження немовляти ніхто брати не поспішав. Після невеличкої паузи на допомогу прийшла Дарина зі своєю пропозицією:

– Може попрохати про допомогу тітку Юстину?

Про тітку Юстину у нас в селі подейкували різне. Одні вважали її звичайною шарлатанкою, котра видурює гроші в довірливих людей. Інші навпаки говорили, що у жінки дар для того щоб лікувати та зцілювати хворих. Як воно насправді не мені судити, лиш скажу що в десятирічному віці то мав велику проблему з зубом. Стоматолог був безсилий допомогти, бо права щока розпухла так що годі око було розплющити. Ось тоді батько і відвіз мене до ворожки. Кілька хвилин незрозумілого бурмотіння, їдкий сморід спаленого зілля і все. За кілька хвилин я відчув полегшення, а по дорозі додому нестепна біль практично вщухла. Тож в тій ситуації що склалася знахарка була чи не єдиною надією. Правда було дві проблеми, що стояли на перешкоді. Норовлива жінка могла просто не погодитися допомогти, а навіть якби й згодилася, то ще треба було дібратися до хуторка де вона мешкала. А хуртовина за вікном ставала все сильнішою.

Я не забарився висловити свої сумніви і в кімнаті запала гнітюча тиша. Першою її розірвав батько. Задумливо пошкрібши свою посивілу чуприну він промовив: