Глава 4. Свята та обряди зимового циклу.

Люблю тебе Прибузький краю,

Твої легкі зимові крила –

Це наче ангели із раю

На снігових летять вітрилах.

Люблю, коли зима мінливо

Всіх обведе навколо пальця:

Сьогодні завітає злива,

А завтра просто справжнє диво –

Сніжинки знов кружляють в вальсі.

Ана Пест

****

          Цей день для Людмили розпочався зі справжньої зимової казки. До сьогодні грудень не виказував бажання бути зимовим місяцем. Температура повітря +5 і вище. Через день йшли дощі - дрібні, довгі й нудні, що надавало занадто депресивного настрою в кінці семестра. Вчора ж на цілий день над містом заліг туман: густо-білий, вогкий і неприємний.

          А сьогодні Люсю збудило яскраве сонячне проміння, що проникло у кімнату крізь вікно та шпарину між гардинами. Вона стрімко зіскочила з ліжка та розсунула важкі зелені штори, впускаючи такий жаданий сонячний ранок до своєї кімнати. Та за мить здивовано ахнула і завмерла в німому захваті: за вікном сяяв білосніжно-срібними чарами їхній сад. Усі дерева, кожна гілочка, були вкриті густим пухнастим оксамитом інію.

          Люся з батьками та старшим братом мешкала у великому будинку, що його побудував ще її дід. Він же заклав і сад, хоча з того саду наразі залишилися лише дві яблуні, інші дерева садив вже її батько. А дівчина була закохана у сад ще з дитинства: милувалася весняним дивоцвітом, влітку насолоджувалася затінком, що його створювали густі крони, восени вдихала п'янкий фруктовий аромат і спостерігала за листопадом, а взимку з нетерпінням чекала снігу, щоб той оздобив сад своїм неймовірним та надто крихким мереживом.

          - Людмило! - гукнула мама. - Іди снідати!

          - Мамо, мені трішки! - попросила донька, відірвавшись від споглядання зимового пейзажу.

          Вона швидко вдяглася та приєдналася за столом до мами і брата. Батько зазвичай йшов на роботу, коли вона ще спала. Миттю поснідала, а за хвильку вже взувала чоботи.

          - Ти чого так рано? - спитала мама.

          - Я пішки. - Пояснила Люся.

          - Як пішки? - здивуванню мами не було меж. - Надворі ж мороз!

          - Надворі - краса! А я не зможу нею підживитись крізь вікно маршрутки!

          - Ти спізнишся на пари. - виклала мама останній аргумент.

          - Ти сама сказала, що я рано. - посміхнулася Людмила, застібуючи останнього гудзика на пальті. Підхопила рюкзак з підручниками та гайнула надвір.

****

          - Уля! - погукала Марина, виглядаючи у вікно. - Уляно, вставай!

          Уля неохоче витягла голову з-під ковдри, примруживши очі, подивилася на будильник біля подушки. 

          - Марино! У мене ще цілих десять хвилин! - незадоволено відповіла, знов накриваючи голову ковдрою.

          На відміну від Марини, що була жайвором і з дитинства прокидалася з першими променями сонця, Уляна була справжнісінокою совою. Вона до пізньої ночі могла бути бадьорою і робити будь-що: прибирати, прати, куховарити, читати книжки, писати вірші, інколи навіть вчитися, от тільки зранку... Вона воліла б, щоб ранок розпочинався опівдні. Навіть набридливе "пі-пі-пі-пі" будильника над її вухом не завжди було спроможне витягти Улю з ліжка.

          - Уляно, ти ризикуєш проспати рідкісне явище цієї зими! - таємниче повідомила Марина.

          - Яке явище? - заінтригована Улька відкинула з голови разом з ковдрою сон.

          - Ти ризикуєш проспати зиму!

          - Та ну тебе! - образилася, встаючи з ліжка Уля.

          - А ти поглянь у вікно!

          Уля подивилася - і отетеріла. Снігу не було, проте вчорашній густий туман укупі з нічним морозом прикрасили усі дерева, дахи, лавки, паркани - усі поверхні міста - дивовижним білим хутром інію.

****

          Не сказати, що Люся жила далеко від універу, тільки, щоб до нього дістатися, треба було перетнути річку. Маршруткою витрачалося не більше десяти хвилин, та сьогодні дівчина мріяла пройтися мостом пішки. Вона йшла назустріч сонцю, яке сліпило її, змушуючи мружитися від задоволення. Ще пару днів тому річкова вода була чорною та похмурою і від негоди здіймалися несамовиті хвилі. Сьогодні ж прозора річкова блакить віддзеркалювала небо і, здавалося, що протилежний берег танув у легкому серпанку між небом і водою.

          Люся йшла по мосту, смачно вдихала морозне повітря, вбирала в себе яскравість сонячного світла і казковість цього ранку. А повз неї з гуркотом проносилися машини.

****

          - Дівчата, вітаю вас з першим справжнім днем зими! - майже урочисто виголосив Кирило до дівчат, що чекали на викладача в аудиторії третього поверху.

          - А ти, бачу, невиправний романтик, Кіро! - скептично зауважила Люся. На що той лише розвів руками і широко посміхнувся.