Частина 2

 На п’ятий день нашого відпочинку я встигла заморитися. Звісно не від моря та сонця. Від Сашка, який навіть у відпустці продовжував скиглити про свою роботу. Ми винайняли квартиру в центрі міста. Але жив тут мій двоюрідний дядько, що примудрився не тільки окупацію пережити, та ще й зберегти майно, хоч і не все. Моторний човен звісно втратив, а от гараж на березі моря залишився. Привів його до ладу з часом, після тої навали ворогів, та запропонував нам там час проводити з чоловіком. Сашко спочатку скептично віднісся, мовляв, на центральному пляжі, куди ми їздили зранку, краще, але старий вмовив його.

 Їхали в таксі мовчки, бо вже встигли полаятися через той клятий ноутбук, який знову збирався пхати з собою. Доїхавши до місця побачили великий ряд гаражів, прямо на березі. Від воріт до води залишалося якихось метрів п’ять - вісім. Та потрапивши в середину того гаражику, ледь не повідкривали рота від подиву. Човна не було, тому його місце було зайнято великим кутовим диваном, перед яким на стіні висів телевізор. З іншого боку була невеличка кухня, а навпроти неї попід іншою стінкою шафа та стіл. Приміщення було добре відремонтоване, при чому особисто руками дядька. Біля дверей знаходились складені шезлонги, велика парасолька та мангал. Тут можна було не просто відпочивати вдень, тут можна було жити, та не їхати назад до квартири.

 В мене одразу промайнула думка, про те, щоб залишитися тут із ночівлею, та подивитися вночі на зоряне небо разом. Від цієї пропозиції Сашко встиг відмовитись, та в нас попереду був тиждень, тож мала надію його вмовити. Поки що, насолоджувалась лишень спекотним сонцем, яке встигло обпалити мою білосніжну шкіру. Поки чоловік ліниво сопів на зручному дивані, в прохолодному приміщенні гаража, я лежала на пляжі, приймаючи сонячні ванни. Зненацька хтось затулив сонце, неначе велика хмара насунула.

- Гей! – вигукнула я, прибравши рожевого капелюха з обличчя. – Що таке?! – розплющивши очі, через яскраве світло, не одразу помітила велику чоловічу фігуру. Він присів навчіпочки, критично оглянувши мою шкіру, поки я все ще налаштовувала зір. Встигла піднятися, але коли побачила, хто переді мною, впала назад від несподіванки. Це був він! Той самий красень незнайомець, мені аж подих перехопило від того, як стрімко затріпотіло власне серце.

 - В тебе буде сонячний опік, сховайся під парасольку. – більше не промовляючи ні слова, він встав та пішов. Я встигла видихнути з полегшенням, накрити обличчя капелюшком, як сонце знову затулили.

- Та що таке?! – тепер я різко сіла й побачила, що він приніс велику парасолю та встановив її над моїм шезлонгом.

- Ось, так краще. – тихо мовив, коли перевіряв, як міцно вона стоїть. Впевнившись, що не впаде, обтрусив долоні.

- Це що за? – я розгубилася. – Я не просила Вас. Навіщо?! – обурилася.

- Ти мені потім подякуєш, Білосніжко.

 Що? Він просто розвернувся й пішов, а я стояла та стежила куди піде. Подиву не було межі, коли незнайомець зник за дверима одного із сусідніх гаражів. Тепер мою голову спопеляли думки, чи це був звичайний жест турботи про ближнього, чи він так демонстрував увагу, а чи впізнав мене? Бо я той погляд і не забувала, все згадувала ті слова про море сказані в вагоні.

 Наступний день ми провели вдома, бо я й справді обпеклася досить сильно. Сашко декілька разів мастив моє зжарене тіло пантенолом, а я подумки згадувала слова незнайомця та лаяла його, що приніс парасолю так пізно. Через день стало набагато легше, але поїздка на пляж знову зривалася, бо Сашкові надіслали термінове завдання. Просити не робити того, а відпочивати, було марно. Тому я, зіславшись на опіки, залишила його самого вдома, а ввечері поїхала на пляж, тільки не на центральний, а на наш маленький, до гаражів. Лукавити не буду, хотіла там зустріти незнайомця, та висловити обурення, щодо тої парасолі, яка не врятувала. Та приїхавши на місце, застала лишень закриті ворота. Нічого не залишилось, як податися до себе, та приймати вечірні щадні сонячні ванни, але з вже вкритим парео тілом.

 Час плинув, сонце заходило за горизонт, аж раптом я почула скрип залізних дверей. Серце у сподіваннях підскочило, та не помилилось, бо це й справді був Він. Вдавши, що нічого не помітила, я продовжувала сидіти на місті, поки незнайомець сам до мене не підійшов.

- Доброго вечора, Білосніжко. – одночасно цим прізвиськом бісив та лестив, бо звучало воно якось дуже лагідно. – Бачу справи кепські, таки обпеклася. – хмикнув він, знову оглядаючи шкіру.

- Якби Ви з парасолькою прийшли раніше, не встигла б! – вимовила з жартівливою образою.

- Ну, що ж… Я винен, мені й виправляти. – промовив впевнено й різко підхопив мене на руки.

- Куди ти мене несеш? – злякалась, але смикатися було боляче.

- У своє лігво. Лікувати буду. – відповів спокійно, й заніс мене до себе у гараж, всадивши на масажну канапу, над якою світила яскрава лампа. – Знімай своє парео, подивимось.

 Якось це все двозначно звучало, він говорив, одночасно мив руки, а я послухалась, бо й справді була певна, що чоловік допоможе.

- Ти лікар? – спитала, щоб заспокоїтись.

- А ти звідкіля знаєш? – підійшов, та всміхнувся знову дивлячись в очі.

- Здогадалась.

 Він взяв якусь баночку без розпізнавальних знаків, та почав наносити на більш уражені сонцем місця. Почав з обличчя, потім плечі, спина, його рухи були легкими і невагомими, а крем, який наносив, лягав тонким шаром на шкіру, приємно охолоджуючи її. На мить зупинився, коли руки дійшли грудей, найбільше згоріла шкіра по контуру купальника. У цей момент між нами наче іскри з’явилися, це було щось нове, незвідане, одночасно страшне й привабливе бажання його дотиків. Ми дивилися в очі одне одному, зчитуючи спільні бурхливі емоції на двох, а потім він таки наважився. Обережно повів подушечками пальців по обпеченій шкірі грудей навколо купальника, чим викликав нестримну тахікардію, та запаморочення голови. Видихнути змогла, лиш коли закінчив.