Частина 1

 Я з насолодою дивилась у вікно потяга, який невпинно віз нас з чоловіком до моєї мрії останніх кількох років. Пейзаж тішив мій погляд, завжди знала, що живу в найкрасивішій країні світу та більше любила спостерігати цю красу на власні очі. Останні декілька років мандрувати приходилось хіба що у короткі відрядження. Та причинами сидіння на одному місці стали не глобальний апокаліпсис у вигляді пандемії, та навіть не жахлива жорстока війна, причини були банальні та прості, як наше буденне життя.

 Мій чоловік Сашко… Прошу пробачення – Олександр, який не стерпів скороченого варіанту власного імені й забороняв себе так називати, бо науковий співробітник, доцент інституту фізики та й кандидат наук до того ж, був дуже зайнятою особою. У нього ніколи не вистачало часу навіть на мінімальний відпочинок, а щоб говорити про повноцінну відпустку, то й зовсім зась. Все наше спільне життя, проводив з головою поринувши у світ науки та кар’єри, яку стрімко будував малими, але впевненими у собі кроками. Що тут казати?! Я, старша продавчиня брендового одягу в елітному магазині, пишалася всіма успіхами свого розумного і талановитого чоловіка. Наша історія кохання була проста й банальна, познайомились в їдальні університету, коли я вступила на перший курс, а він тоді вже перейшов на останній, коли закінчив та вступив до аспірантури, вирішили тихенько побратися, бо вже й так жили деякий час в окремій маленькій квартирі, яка дісталася Сашку від дідуся з бабусею. Наче жили просто, але щасливо, доки  я не подорослішала та не почала вимагати більших пригод ніж похід у кінотеатр, або прогулянка парком у вихідні дні.

 Час плинув, Олександр все більше поглиблювався в науку, а я так і продовжувала працювати в магазині, у який влаштувалася одразу після закінчення навчання. Ми не раз обговорювали питання зміни моєї роботи на більш перспективну, але завжди закривали його, бо у своєму магазині я заробляла в рази більше ніж чоловік на державній науковій службі. Так і жили, чоловік мріяв про черговий науковий ступінь, а я про романтику у стосунках, дітей та мандрівки.

 Якщо на романтику та мандрівки, ще якось можливо було розраховувати, то дітей Олександр категорично не хотів, доки не отримає ступеня доктора наук. Все розповідав, що тридцять років для жінки то не вік, а от якщо з’явиться дитина, то про кар’єру, яка дає перспективу на майбутнє можна забути. Так і жили… З роками зникли ті гарячі палкі почуття, що зносили дах, все перетворилося на рутину та нудну буденність з інтимними стосунками за розкладом.

 Світлом у цьому тунелі стала двотижнева примусова відпустка у чоловіка. Вище керівництво, дізнавшись, що співробітник вже декілька років не відпочивав, та й навіть не намагався написати заяву, випхали його через декілька днів. І тут пощастило, бо на вулиці був червень місяць, самий час їхати на море, не дарма ж наші хлопці старалися та віддавали життя та здоров’я, відвойовуючи ті території.

 Зібралися швидко, за один день. Придбали практично останні квитки на потяг, з доплатою, але купейні, та чимдуж вирушили на вокзал. Сезон був у розпалі, погода сприяла, людей їхало багато. На пероні якось випадково мою увагу привернув чоловік з дівчинкою рочків трьох на руках. Міцний і сильний, він ніс в одній руці велику спортивну сумку, а другою тримав свій скарб – доньку. Насправді не знала, ким ці двоє приходяться одне одному, але чомусь одразу здалось, що вони дуже рідні. Маленькими крихітними ручками, дівчатко обіймало міцну шию, тримаючись, поки тато шукав потрібний вагон.

 Мій чоловік окликнув мене витягнувши з думок, та взявши за руку, завів у вагон, а потім й у потрібне купе. З того моменту, моїх думок не полишала та мила картина чоловіка з дівчинкою, мабуть, мене так вразило, бо сама вже давно мріяла про власну дитинку. Протерши очі, спробувала забути, та думати про власний відпочинок.

 Їхати було всього шість годин, але за цей час я встигла поспати, поїсти, почитати, та головною розвагою стали пейзажі.  Чоловік  як завжди, усюди із собою тягав ноутбук, та не втрачаючи жодної можливості, старанно трудився над чимось. Я з деяких пір не вдавалася в подробиці, настала пора смирення, не було бажання проявляти цікавість навіть для пристойності. Вийшла до коридору не бажаючи споглядати на зосереджену машину, яка не вміла розслаблятися. Взялася руками за поручень, та вдихнула свіжого гарячого повітря, яке залітало у вагон через відкрите вікно. Спочатку навіть примружила очі від задоволення, а потім придивившись, побачила море. Воно було ще дуже далеко, але потяг рухався паралельно, що давало можливість чітко бачити синю морську стрічку, яка контрастувала з практично білим небом, осяяним яскравим сонцем. У захваті дивилася в далечінь, відчуваючи навіть запах моря, чи то справжній, чи то здавалося, але радість та трепет заповнювали мене доти, доки я не почула поряд себе незнайомий низький голос.

- Це й справді дуже гарно. – сказав він, стоячи поряд, помітив мою реакцію. Скільки вже там стояв, відповіді не мала, бо надто захопилася.

- Теж любите море? – запитала у відповідь. Придивившись уважно до незнайомця, помітила, що чоловік був ще вищий ніж здавалося, мав смуглу шкіру і темне волосся. Мабуть, ми зараз дуже контрастували, бо в мене була біла шкіра, що місцями мала синій відтінок, та яскраве руде волосся.

- Море, моя стихія. Воно заворожує, надихає, дарує здоров’я та життя. – сказав та перевів уважний погляд на мене, від чого стало ніяково. Дивно, бо раніше за собою не помічала сором'язливості або невпевненості. Не втрималась перед його блакитними очима, мабуть, помітив, що почервоніла, мені навіть у дзеркало не потрібно було дивитися, щоб це зрозуміти, щоки палали.