Розділ 2

Адель.

Прокидатися було складно. Та ще складніше, було прийняти те, що я дійсно в іншому світі, і як виявилося, все це далеко не сон. Звісно, після сну емоції трохи притупились, але все одно, не давали спокою.

Рейнард встав раніше, та поки я спала, встиг зібратися, покормити конячку, та заварити на кострі чай. Звідки він взагалі взяв його, та ще й дві чашки? Хоча, може вони весь цей час були в його сумці, що висіла на гілці дерева, неподалік від гамаків.

Подумала, й озвучила своє питання.

– А ви завжди з собою дві чашки берете, коли десь їдете ?

– Ні, звісно. В сумці в мене є самі необхідні речі, типу аптечки, але для такої подорожі, я з собою чай з чашками не беру. Тільки воду у фляжці. Все набагато простіше. — Сказав він, пояснюючи.— Якщо чарівник сильний, і має достатній для цього резерв, то він може, відкрити просторовий карман, доступ до якого матиме тільки той, хто його створив. Або ж, треба знайти місце, таємне від всіх, де можна залишати свої речі, а потім, відкривши портал, забирати за необхідності.

– Ого, то виходить, що ви дуже сильний чарівник. Круто, і яким з цих варіантів користуєтесь ви? - зацікавлено запитала я.

Він посміхнувся та відповів:

– Перший варіант. Так набагато простіше, безпечніше, ще й сил витрачається менше, чим на портал. Хоча, і другим способом я теж іноді користуюсь.

– Це й справді дивовижно. - промовила я, думаючи, про те, що якби з вчорашнього вечора  не мала змоги сходити в туалет, та тепер мене це дуже турбує, й відволікає. – То, коли ми будемо їхати?

– Взагалі, я чекав коли ви прокинетесь, тому, зараз поїмо, й можна вирушати. – шукаючи щось в сумці, сказав він.

– Зрозуміло. Тоді, я на секундочку відійду.  – встала зі свого гамаку, й пішла в бік густих кущиків.

Повертаючись, підійшла до озера, щоб помити руки, й лице в холодній водичці. Поглянула в своє віддзеркалення, злякалась, та спробувала привести себе до ладу. Причесала волосся руками, бо ж гребінця немає, та й поплелась до нашої стоянки.

Рейнард, як тільки я підійшла, протягнув мені бутерброд з хліба й сиру. Він напевно розрахований на чоловічий апетит, тому, що був далеко не маленького розміру, але ж я з вчора нічого не їла, думаю, що зможу його подолати. Після вчорашніх пригод, якось навіть апетит з’явився.

– Дякую. – сказала, забираючи та надкушуючи бутерброд.– Ммм… такий смачний…

Перекус зайняв не дуже багато часу. Одразу після, Рейнард познайомив мене, зі своїм конем. Це виявилась дівчинка, з красивим та незвичайним ім’ям, – Маргеріт.

Надзвичайно миле створіння. Як тільки я до неї підійшла, обережно протягуючи руку, щоб погладити, вона понюхала її, хитро зиркнула на Рейнарда, й тикнулася носом в мою долоню.

– Ви їй сподобались.– мовив Рейнард. – Взагалі, вона не любить незнайомців. Було навіть таке, що вона куснула мого друга, коли той протягнув руку, з наміром її погладити. С тих пір, він до неї рук так просто не простягає.

Я посміхнулась, й продовжуючи свої дії, сказала:

– Сподіваюся, ваш друг не сильно постраждав.

– О ні, то було не смертельно, хоч і неприємно. Але, для нього, це було більше образливо, чим боляче. Все таки, він ельф, а вони вміють знаходити спільну мову з тваринами. І тут таке.

– Ельф? Ніколи не бачила ельфів. Було б цікаво з ним зустрітися. А в них справді трохи видовжені вуха?

– Як приїдемо в маєток, у вас заявиться можливість з ним зустрітися, й побачити на власні очі все, що вас так цікавить. – Промовив Рейнард, підсаджуючи мене на Маргеріт. – Ви вмієте їздити верхи?

– Ні, не вмію. В нашому світі, люди вже давно, відмовились від коней, на користь машин.

– Розповісте про це більш детально. — Сідаючи позаду мене, й беручи в руки повід, попросив він.

– Звісно. Машина, це як карета, тільки їде вона без коней, а завдяки пальному, або ж, електриці.

Я почала розповідати історію перших машин, та як вони еволюціонували. Розповіла, й про інші види транспорту, —літак, потяг, велосипед… Рейнард слухав,  ставивши питання, коли щось його інтересувало, або ж не розумів, якесь слово. Втягнувшись в бесіду, ми весело гаяли час.

Мене зацікавило одне питання, про яке  можна було б вже давно подумати.

– До речі, а що ви робили один посеред лісу? – Все таки спитала я, трохи повернувши голову, щоб подивитись в очі чоловіку.

– Їздив до храму, щоб вирішити одне питання. От вже повертався, коли й зустрів вас.

– Зрозуміло. То ви їздили туди помолитись? – Припустила я, й почула його сміх.

– Можна сказати й так. Але, насправді я зустрічався з богами.

– Ого! Дивовижно ! І які вони?

– Як звичайні боги. Величні, прекрасні, мудрі та справедливі. Вони подарували мені надію, і я вдячний їм за це.

– Розповісте?

– Якось іншим разом. – Рейнард перевів погляд вдаль, й задумавшись, посміхнувся. Він з тих чоловіків, які виглядають серйозними, іноді суворими, але посмішка завжди змінює все. Його ж губи, розбіглися в таку собі, мрійливу, нахабну посмішку.

Я застигла.

Так, давайте зізнаємося чесно, всі ми любимо гарних людей. А якщо ти ще й тяжієш до всього прекрасного, то побачивши щось таке, хотілося б на це дивитись вічно, або ж намалювати картину, щоб запам’ятати цю красу навічно.

Я саме з таких людей, як добре, що одною гарною зовнішністю мене не візьмеш, а то б вже закохалась, якби все було інакше.

В цей момент, відчула, як щось торкнулось моєї ноги. Обережно перевела погляд туди, й не могла повірити в те, що бачу. Хвіст, той самий, який мені так сподобався, легенько почав обвиватись навколо моєї ніжки. Навіть крізь тканину своїх штанів, відчувала тепло, що йшло від нього.

Приємно, інтригуюче… було в цьому жесті ще щось, але я не встигла зрозуміти що саме, бо вже наступної миті, Рейнард звернув увагу на те, що я роздивлялась, і хвіст щезнув з моєї ноги.

–Вибачте, сам не зрозумів, як так вийшло. Напевно задумався.

–Нічого, не переймайтесь ви так, ваш хвіст дуже гарний, ніжний, і ніякого дискомфорту мені не завдав. – Я посміхнулась, спостерігаючи за тим, як предмет нашої бесіди знову повзе в мій бік. І все таки він чарівний.