Розділ 1

Адель.
Я спокійно пила зелений чай, дивлячись як сідає сонце, що здається дуже дивним, адже, скільки себе пам’ятаю,  завжди ненавиділа захід сонця. В моєму розумінні, він показує, що день завершився, скоро настане ніч, і мене постійно лякає те, як швидко летить час. Не встигаєш навіть елементарних речей зробити, як він закінчується.

Саме через це,  я частенько відчуваю тривогу, мені стає некомфортно, іноді навіть трохи лячно. 

Та, не знаю чому, але сьогодні, на душі спокійно. 

В голові так тихо, жодних сторонніх думок, які зазвичай переповнюють розум. 
Присутнє відчуття чогось магічного. Дивовижного та прекрасного. Неначе скоро здійсниться моя сама бажана мрія. Наче сьогодні новий рік, і я відкриваю подарунок, який так давно хотіла. Душа радіє, та майже  буквально співає від задоволення. 

Це й справді дивує.
Невже, це те саме щастя, яке я так давно не відчувала? 

Зробивши глибокий вдих, я закрила очі насолоджуючись моментом. 
Хто знає, скільки ще триватиме цей спокій. Ця благовісна тиша. І коли потрібно буде повернутися до звичайного, буденного та похмурого життя. 

Ще вдих,  – відмітила, свіжість та  неймовірну, для нашого часу, чистоту повітря. Одразу згадалось, як колись, проводила дитинство в селі у бабусі. Ті затишні, теплі літні ночі. Прогулянки з друзями, ігри в хованки вночі, коли хтось обов’язково ховається серед городу в кукурудзі. А потім, майже не можливо цього  когось знайти. Ех, прекрасні були часи. 

 Відчуття, наче мене огортає м’якенька ковдра, тримаючи у своїх обіймах. Ще мить, і я неначе лечу, падаючи у цю затишну прірву...  Так, стоп, яке лечу? Я швидко відкрила очі, розуміючи страшне. Я падаю, насправді падаю з висоти. У вухах свистить вітер, серце гучно калатає у грудях. А в голові з‘являються одразу мільйон панічних думок.
Як це сталося?!!?

Від страху тіло заціпило, навіть закричати не змогла.

Невже заснула поки сиділа, а тепер мені просто сниться жахливий сон?! Ні, не знаю. Хіба взагалі може сон бути настільки реальним?
Он вже видно землю. Зелені верхівки дерев, маленьке озерце, та гарну галявинку. Ту саму, на яку я зараз і летіла.

 «О ні! Земля вже близько. Ну все! Тепер мені точно капець! А я ще навіть в стосунках нормальних ні разу не була! Так не чесно!». 
Такі дурнуваті думки, пробігають в голові, як наче перед смертю.  Згадалось, як Ліна завжди повторювала: «Живем один раз, — роби те, що тобі подобається і радій життю, поки воно не закінчилось. Відривайся наповну, головне не втрачай голову! А якщо таки втратиш, то роби це так, щоб тебе потім не наздогнали неприємності». І все це вона говорила з хитрою усмішкою, в кінці обов’язково підморгуючи.

Я ж ще так багато не встигла зробити! Чому все так відбувається?

І в той момент, коли моє тіло майже торкнулось землі, я відчула на собі сильні, гарячі руки, які підхопили й не дали розбитися. 
Пальці однієї руки схопились за тканину сорочки, і щось здається мені, що відліпити їх буде дуже важко. Інша рука, обхопила власника цих рук за шию, мимохідь відмітивши бархатність, та ніжність шкіри. Я прилинула до мого рятівника, швидко, тривожно дихаючи, та поклавши голову йому на плече. 

Нарешті до мого переляканого розуму дійшло, що ми зависли в повітрі. І тепер плавно, та дуже обережно спускаємось вниз. Точніше, той хто тримав мене спускався, а я сиділа тихенько тремтячи в нього на руках. 

Боючись, що це марення, і я ще досі падаю,  відкрила очі, – спочатку одне око, потім інше. Фух, не здалося! Я таки не помру сьогодні.

–Хм… — почувши це, згадала, що не просто так тут вишу. І далеко не одна в небі бовтаюсь, а в чиїхсь, доволі таки сильних обіймах. 

 Кинула оком в ту сторону, звідки пролунав звук, зустрівшись поглядом, з зеленими очима. Такими, неймовірно яскравими, як наче вони світилися, ховаючи в своєму дні зацікавлення.  Не знаю, може й здалось. 
Нарешті, ми ступили на землю. Та десь хвилину  так і стояли. Я дивилась на нього, а він на мене.

Ммм, а він нічогенький такий. 
Темне волосся, заплетене в гарну зачіску. П‘ять косичок зібрані на маківці в хвіст. Ще по дві косички йдуть від скронь за вуха, де спускаються вниз по плечах. Ці бокові косички були прикрашені бусинами з дерева. Виглядає дуже гарно. Мені завжди подобалося довге волосся, саме через можливість робити гарні зачіски. Тому, моя шевелюра спускається трохи нижче спини. Гарно, але не завжди зручно, бо його треба дуже довго сушити. 
Прямий ніс,  густі чорні брови, пронизливий погляд, та блискучі зелені очі на фоні смаглявої шкіри. Виглядає ефектно. Я б навіть сказала, занадто ефектно. 
– То, може вже поставите мене на землю? – дивлячись в його чаруючи очі, запитала я.

– Можливо. — Відповів, заглядаючи мені в обличчя. 
Він наче хотів побачити там, щось відоме тільки йому. 
Ну добре, все одно щось підказує, що буде дуже складно розтиснути мої тремтячі пальці. Від переляку, вони зжалися на його чорній сорочці так, що в мене вже почали боліти руки. 
Закривши очі, я зробила глибокий вдих, рахуючи до чотирьох, затримала дихання, на кілька секунд, і видихнула. Зробила так декілька разів, намагаючись повернути собі той стан рівноваги, в якому знаходилась, до цієї оригінальної зустрічі. Або, хоча б заспокоїтися.

Трохи полегшало, і я знову відкрила очі. Та тільки тепер, помітила, щось темне за його спиною. Протягнула руку, зі здивуванням погладила... крила? Ого! Хіба це можливо? Я не могла в це повірити. Вони були теплі як і він сам, приємні на дотик, як звичайна людська шкіра, але ж чорна.

Відчувши мій доторк, чоловік легенько здригнувся, наче йому було лоскотно, а я відчула, як скорочуються м'язи під моїми пальцями.  

Він нічого не сказав, проте перехопив мою руку, й тримаючи її в своїй, напружено подивився на мене. 

Ой-йой, думаю, тепер можна спробувати все таки вибратись з його теплих обіймів. Хоча, щось підказує, що без них я змерзну, все таки вечір на дворі, а ми в лісі. 
Логічно, що у себе вдома, в вихідний день, я ходжу у піжамі. Доволі звичайна, червоно-чорна, в квадратиках, як в американських фільмах. Складається з сорочки та вільного крою штанів. Моя улюблена до речі. А тут прохолодно, хоч би не простудитися.