Нічна пригода

Цю історію розповів мені мій дід. Він, своєю чергою, почув її від свого батька. Події відбувалися дуже давно — приблизно у 1920–1924 роках.

Тоді в селах широко використовували вітряки. Принцип їхньої роботи був простий: два величезні камені — жорна — лежали один на одному й приводилися в рух крилами, що ловили силу вітру. Такі споруди називали млинами або вітряками.

Однієї п’ятниці, похмурого осіннього дня, селянин на ім’я Віктор вирішив поїхати намолоти борошна. Вітряк стояв за межами села, на невеликому пагорбі. Погода була дощова: ноги грузли в багнюці, а воли ледве тягнули важку підводу.

Уже вечоріло, але Віктор вирішив не звертати назад.

— Удома й грама борошна не лишилось… З чого ж хліб пекти? — пробурмотів він собі під ніс.

Дістав із кишені поношений портсигар, викрутив самокрутку й закурив. Випустивши густу хмару диму, приліг на віз, накрився порожніми мішками, щоб хоч трохи сховатися від дощу, й задрімав.

Прокинувся він від нестерпного холоду. Зірвався шалений вітер, що пронизував до кісток. Навколо — хоч око виколи. Воли до того часу вже не могли йти далі й просто стояли, опустивши голови. Великі краплі дощу гупали по їхніх спинах, розлітаючись бризками.

— А щоб мені під землю провалитися… — вилаявся Віктор. — Темно, як у могилі.

Іншого виходу не було — доводилося шукати прихисток. Коли очі трохи звикли до темряви, він розгледів: стоїть просто під пагорбом, на якому чорнів вітряк. Земля перетворилася на місиво з трави й води — дощ не встигав просочуватися в ґрунт.

Зістрибнувши з підводи й добряче вилаявшись, Віктор почав дертися нагору. Кілька разів він зривався й ковзав униз, але з третьої спроби таки видерся.

Увійшовши до млина, навпомацки знайшов керосинову лампу, що висіла на стіні. Поруч лежало кресало. Він швидко запалив світло й визирнув надвір. Дощ лив стіною.

Спустившись поглядом униз, Віктор побачив підводу — але волів у ярмі не було.

— Може, мотузки розмокли… — подумав він. — Завтра розберуся.

Спускатися в темряву бажання не мав. Повернувся до млина, викрутив одяг, знайшов порожні мішки з-під зерна й зробив собі імпровізоване ліжко. Запалив самокрутку від лампи й ліг.

Сон прийшов швидко… але ненадовго.

Його розбудив дивний гуркіт. Потім — швидкі кроки десь за стіною. І це точно була не тварина: чітко чувся звук двох ніг, що шльопали по мокрій землі.

Віктор перевірив двері, підпер їх палицею й ліг знову. Сон не йшов. Він викурив ще одну самокрутку.

І саме тоді почувся тихий стукіт у двері. Не зовсім стукіт — радше звук копит по дереву.

По спині пробіг холод.

А тоді залунав слизький, писклявий голос:

— Впусти мене… Я заблукав. Промок і змерз…

Віктор мовчав. За мить кроки пролунали вже за стіною, зовсім поруч.

— Відкривай, сучий сину… — прошипіло щось. — Бо я тобі всі кишки випущу, як і твоїм буйволам.

Страх сковував тіло. Віктор не міг ані поворухнутися, ані закричати.

Настала тиша.

Не стримавши цікавості, він зазирнув у вікно — і одразу пожалкував.

З темряви на нього дивилися скляні очі. Істота була повністю чорна, вкрита густою шерстю. Вона нагадувала чорта зі спектаклю «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», який Віктор бачив на ярмарку.

Тварюка єхидно посміхнулася, показавши два ряди кривавих зубів, і зареготала.

Віктор відсахнувся, тремтячими руками почав хреститися й бурмотіти молитви.

— Не допомагає? — прошепотіло щось. — Бо ти грішний. Але я маю пропозицію… Віддай мені її.

— Кого?.. — ледве вимовив він.

— Душу свою. І я тебе не чіпатиму. Або ж сам увійду… — копита зі скреготом ковзнули по склу.

Під дверима з’явився папірець і гострий камінчик.

— Підпиши кров’ю.

Віктор порізав долоню й притис руку до паперу. Той засяяв темно-червоним, почав пекти. Світ потонув у темряві.

Прокинувся він уже вдень. На руці лишився тонкий шрам.

Біля млина стояв чорний кінь — прекрасний, мов із картини. Воли й підвода зникли.

Додому Віктор повернувся іншим. Його чорне волосся стало білим, очі — порожніми. Він мовчав.

Уночі дружина торкнулася його грудей — вони були холодні, мов лід.

На ранок Віктор зник. Разом із конем.

З того часу в селі почали пропадати кури, худоба, а згодом — і люди. А біля старого млина щоночі чули нелюдські крики й сміх.

Кажуть, той, хто заночує там у п’ятницю, більше не побачить цього світу.

І досі після півночі звідти лунають звуки, від яких холоне кров у жилах…