Глава 2.

Хлопець полегшено видихнув і явно розслабився. Його реакція була на диво неочікуваною.

- То ви не знаєте мене?- юнак промовив це з явною надією.- Чого ж тоді ви …

- Питання задаю я. І дуже раджу відповідати швидко і чесно.- Генрі виглядав дуже наполегливим, особливо, якщо не забувати про сокиру. Перебив хлопця і зробив крок в його напрямку. – Повторюю. Хто ти такий? Звідкіля взявся?

- Я не можу цього пояснити. Я нічого не знаю. Сьогодні вранці я прокинувся серед дерев. Нічого не пам’ятаю. Абсолютно нічого. Пішов в одну сторону, ліс почав густішати, в кущах почув якесь гарчання. Повернув назад, пішов в протилежний бік. З’явились будинки. Йшов по вулиці. Звернув і побачив крамницю. Хотів зайти, розпитати де це я. Але ті троє мене зупинили. Щось спитали, і почалось. Дякую, що втрутились. Я мав надію, що ви хоч щось про мене розкажете. Може зі мною трапилось щось страшне і я втратив пам’ять. Лікарі кажуть, таке буває.

Генрі дивився в обличчя людини, яка з усіх сил намагалась виглядати правдивою. І не вірив. Йому брехали. Або точніше, не казали всієї правди.

-  Ага. Саме так все і відбувається. Про себе ти нічого не пам’ятаєш. Але знаєш що таке вулиця, крамниця, дерева. Вмієш рахувати до трьох. Взагалі непогано орієнтуєшся в просторі і поводишся впевнено. Тебе не нудить, не хитає, погляд не бігає. Хто ти, хлопче?

-  Стоп! – молодик впевнено перервав Генрі. – Я почуваю себе абсолютно здоровою людиною. Я розумію, що знаходиться навкруги. Але я не знаю хто я такий . Як мене звуть. Як я опинився в лісі і взагалі в цій місцевості. Я взагалі нічого не знаю про ваше місто! – Останні слова він просто кричав, дивлячись в очі господарю. Обличчя хлопця стало червоним, внутрішня напруга прорвалась назовні, голос став якимось істеричним, як у підлітка.

Генрі не любив конфліктів, і терпіти не міг істерик. Колишня дружина і дочка останнім часом постійно цим користувались. Все йшло, як вони бажали. Але тепер перед ним була не жінка, і він роздратовано посунувся в бік свого «гостя». Той зразу відчув небезпеку, відступив до дверей. Замовк і сторожко дивився на господаря, шмигаючи носом. Генрі зупинився, удавано байдуже розглядав підлогу перед собою. Він думав. Аналізував почуте. Схоже на правду, але дуже куцу. Треба почути пояснення, зрозуміти загрозу для себе, якщо вона є.  А поки що все виглядає, як каламутна калюжа. Що там на дні? Треба зачепитись і почати розмотувати цей клубок. Тільки от за що тягнути?

Раптом прийшло розуміння. Повернувся до крісла, заховав сокиру. Розвернувся, вдихнув, видихнув. Почав розмову.

- Я вірю тобі, що ти нічого не знаєш чи не пам’ятаєш про себе. Заспокойся. Все добре. Ми зараз приберем  всі непорозуміння. І після того пообідаємо.  Ти ж хочеш їсти? От і добре. У мене тільки одне питання. Зосередься.  Ти нічого не знаєш про наше місто. Ти так кажеш і я тобі вірю. Клянусь, що вірю! – Генрі розмовляв до хлопця спокійним голосом. Вдивлявся в обличчя. Не намагався підійти. Співрозмовник уважно слухав, намагаючись вирішити що робити далі. Молодик сильно нервував. Явно не звичний до гострих ситуацій.

-Але скажи мені. Тільки скажи правду. – Генрі зробив паузу. Продовжив, чітко і голосно промовляючи кожне слово – Яке місто ти пам’ятаєш?

-Я не пам’ятаю як я сюди потрапив.

-Вірю. І зараз це мене не цікавить. Звідкіля ти сюди потрапив?

- Я нікого не пам’ятаю. Ні батьків, ні друзів. Нікого. Розумієте!? НІКОГО!! – хлопець майже кричав

-Знову вірю. Ніяких сумнівів. Що ти пам’ятаєш про своє місто? Ти ж явно не селянин. Глянь на свої руки

-Так. Я з міста. Ви праві. Я не пам’ятаю назви. Нічого не можу сказати.

-Мені все одно на назву. Що ти можеш розповісти про своє місто?

-Воно таке саме, як і ваше. Люди живуть, працюють.

-Як живуть, де працюють? Поки ми йшли, ти дивився по сторонах, тебе багато чого дивувало. Тобі було незвично. Ти був наляканий і все одно не міг сховати зацікавленості. Наче опинився в місці, яке не може існувати насправді. В казці. Чи уві сні.- Генрі продовжував тиснути, відчуваючи, що ось-ось почує щось важливе. Хлопець після останніх слів, виглядав приголомшеним, наче прочитали його думки. Він збирався з духом щось сказати і…

На вулиці почувся гомін. Голосний гавкіт собак, крики, лайка, жіночий вереск. Це все наближалось, як хвиля до берега. Незвично, як для робітничої вулиці, всі ж на роботі. Ввечері, особливо в суботу, і не таке можна було спостерігати. Але посеред білого дня? Дивно. З двору почувся звук удару, хтось вибив хвіртку і побіг двором до городу. Згадалось, що двері до хати не закриті. До двору знову хтось забіг і вдарився в хатні двері, ввалився всередину, було чути як закрив  засов. Мить, і до кімнати ввалився велетень. Розбита голова, запливе око, рука тримає на животі якусь тряпчину, яка затикає рану. Чоловік робить крок і падає. Генрі миттєво присідає, в руках знову сокира.

-Швидко під стіл  - Наказує хлопцеві. Той переляканий кидається під кровать, що стоїть біля стіни, зразу на вході. На диво, команду господаря виконує непроханий гість, і переповзає під стіл. Генрі вибігає до вхідних дверей, на веранду. Вони зачинені міцним кованим засовом. Сам колись робив. Ззовні не зрозуміло, чи то двері закриті на замок, чи заперті з середини. Сідає під двері, тримаючи сокиру. Знову гомін. Декілька людей забігає до двору, мабуть бачать відкриту, або зламану хвіртку на город. З галасом біжать далі. Один затримався. Вдарив ногою в двері.

Всі повинні бути на роботі, хата закрита – чого тобі треба? Недоумок! – подумки вилаявся Генрі.

Почулося як волоцюга, а хто ж він ще міг бути, побіг наздоганяти своїх.

На дворі стихло.  Посидів трійку хвилин на підлозі. Нічого не змінилось. Дивні справи навколо, але з цим потім. Треба поспілкуватись з «гостями». Життя не довго було одноманітним. Раптом почувся дивний шум, наче на сусідній вулиці запрацював  невеликий завод. На вулиці піднявся вітер але швидко стих. Разом з вітром пропав і шум.