Глава 1.

День починався як і всі інші дні попередніх трьох тижнів. Схожі між собою, наче розсипані під столом квасолини. Все не доходять руки їх зібрати. Генрі проснувся задовго до заводської сирени, в кімнаті починало сіріти і через відкрите вікно разом з прохолодою до спальні заповзала ранкова тиша. Вона не була абсолютною. В сусідньому дворі сонним голосом неохоче гавкнув собака, мабуть на кота, який всю ніч швендяв через паркан по своїх таємних і дуже важливих справах. В іншому кінці міста тихо, але безперервно гуділи завод, майстерні, залізниця. Наче величезний дракон розмірено дихав уві сні. А з невеликого палісадника під вікнами доносились якісь тихенькі, лагідні звуки, невідомого походження, які нечасто почуєш у дитинстві, бо хто ж з дітей просипається в такий час. Славне місто Дарлінгтон завмерло перед тим, як прокинутись і закипіти. Генрі завжди вчасно піднімався на роботу. Навіть коли хворів. Або, що було набагато рідше, мучився від похмілля. Хворів він раз в декілька років. Це було просто фактом, ніякої заслуги в тому він не мав, гарна спадковість наділяла великою фізичною силою та міцним здоров’ям. Разом зі спокійним характером, працьовитістю та гострим розумом це дозволяло йому уникати небезпек робітничого кварталу та непогано влаштуватись в затишному будинку, маючи все необхідне для життя. Взагалі, великих потрясінь не було і не передбачалось. Раніше.

Але сьогодні знову наставав ранок, коли Генрі не треба йти на роботу. Він неначе застиг в павутинні часу, дні стали схожі між собою, як дошки старого паркана. І не тільки дні . Кожну ніч його сни починались з падіння. Спочатку, тільки провалившись в сон, він завжди ліз на верх заводської труби. Туди , де вилітали чорні пасма смердючого диму. Здирав руки в кров об поржавілі скоби драбини. Ліз і боявся впасти, боровся зі страхом висоти, що з кожним рухом вставав все сильніше. Вилазив на оглядовий майданчик для майстрів, спирався на огорожу і вона завжди ламалась під вагою тіла. Буквально мить – вітер в обличчя, шалено калатає серце, земля несеться на зустріч і нічого окрім тваринного страху. Кожен раз замість удару потрапляв в інший сон. Ніколи не прокидався. Далі не було страху, взагалі жодних емоцій. Наче перетворювався на якийсь дивний механізм. Зі сновидінь пам’ятав тільки падіння з висоти і те, що далі сни були дуже яскравими і заплутаними. Але, що саме там відбувалось не міг згадати, як не намагався. В перші рази, прокинувшись вранці, Генрі пробував зрозуміти, що це все значило, але, не маючи жодної відповіді, вирішив не звертати уваги – куди ніч, туди і сон. На другому тижні з’явилась думка, що сходить з розуму. Подумавши, заспокоїв себе: окрім снів, нічого дивного з ним не відбувається. Може з часом попустить, само піде. Тільки от іноді неприємне відчуття, як в дитинстві перед бійкою, на мить з’являлось в животі , і раптом щезало, як не було. Це бентежило.

  Сонце вже піднялось над деревами, що щільно обступали кожен будинок на вулиці, а Генрі все ще валявся в ліжку, навіть не думаючи вставати. Заводські сирени вже давно відкричали своє, всі робітники почали свій нелегкий робочий день. Від семирічних хлопчаків, вуличних торговців до старезних, покручених життям ветеранів, що зберігали хоч небагато сил. Всі пішли заробляти копійчину. Ну, хіба що кримінал спав до обіду, відновлюючи сили після нічної активності. Генрі ж нікуди не спішив. Він не належав до криміналу, але й робітником перестав бути. Спочатку лежав, в черговий раз намагаючись згадати сон. Потім, нічого не згадавши, почав вигадувати пригоди в Памірських горах, які могли б з ним статись, якби пощастило туди потрапити. Вчора він заснув, читаючи книгу про подорож англійських торговців з Індії до Самарканда. І тепер його уява була переповнена карколомними сюжетами, в яких життя було наповнене небезпеками, пристрастями і скарбами. В своїх фантазіях він був успішним авантюристом, який викрав старовинні прикраси і молоду красуню з гарему місцевого бека. В придуманому всесвіті Генрі міг перебувати годинами. Нікому Генрі не розповідав про свою звичку поринати у власні фантазії. Для всіх він просто дрімав, втомлений працею. Люди навколо були абсолютними, стовідсотковими реалістами. В цьому світі життя було важким та небезпечним, не дарувало неуважності. Працюй, страждай, захищай своє. Всі навколо так жили. Тут не до мрій, життєвий шлях в робочих родинах прописано з дитинства. Треба уважно дивитись навколо, не упускати жодної можливості заробити хоча б дрібну монету. Слабкі швидко сходили з дистанції. Але Генрі дивним чином отримував зі своїх фантазій сили боротись за місце під сонцем. Вміння читати допомогло навчитись працювати на паровому молоті. Зарплата була вища за середню і забезпечувала родині з двома дітьми непоганий рівень життя. Ну Генрі думав, що непоганий.

Але сьогодні він не просто мріяв. Він тягнув час. Не хотілось зустрічати на вулиці знайомих з заводу, відповідати на безтактні питання, слухати дурні жарти та бути в центрі уваги. Одного вечора, днів десять назад, біля вуличного бару, Генрі нарвався на п'яну компанію, що вирішила з нього поглузувати. Тоді він почувався пораненим звіром якого намагається добити зграя собак. Розваг в робітничому кварталі небагато і цькування слабких тут доволі популярне. А його почали вважати слабким. В той вечір врятував старий Пітер Віго, кремезний двометровий велетень, справжній король вулиці в минулому, який і зараз не розтіряв свій колишній авторитет. Наявність сімох молодших братів, схожих на двоногих буйволів, дуже тому сприяла. Побачивши свого найкращого учня, а Віго вважав Генрі рівним собі в роботі на паровому молоті, старий майстер затягнув Генрі всередину і там вони випивали до закриття. Старий вдарився в ностальгію, спогади піднімали йому настрій, він жив минулим. А про недавнє звільнення свого учня він, здається, не чув. П'яна молодь, почекавши чверть часа, пішла шукати пригод далі і вже за рогом влаштувала бійку з іншою компанією. Більше в той вечір Генрі ніхто не задирав. Розійшлись опівночі. Враннішне похмілля було невеликою платою за мирне завершення вечірньої пригоди, але ніяких гарантій на майбутнє дружба з Віго не давала.