6.

Вночі вона не встигла пройтися по кімнатах, тому і не помітила, що за вишитими лляними завісами, які раніше ховали вхід у темну комірчину, тепер були вмонтовані напівпрозорі двері, за ними – невеличка, але охайна ванна кімната.

- Тут навіть є пралка, - із подивом роззиралася Дарина.

- Шампунь і мило в шафці за дзеркалом, тримай, - Ілля простягнув їй сніжно-білий банний рушник.

І поки Дарка купалася, всередину ванної долинув приємний аромат свіжозвареної кави.

За дня будинок виглядав вже геть по-іншому. І як вона не помітила, що зовсім не фіранки ховали вікна – сучасні жалюзі, все інше було те ж саме. Хіба що у сінях стояли стелажі з книжками, взуттям, якимось приладдям, у світлій кімнаті була вмонтована шафа-купе й комп’ютерний стіл із ноутбуком…

- А що ти сюди додав? – спитала Дарка, відпивши ковточок смачної кави.

- Липовий мед і молоко, - на Іллі була простора лляна сорочка, розщібнута на грудях, й спортивні штани – Дарка аж дихала через раз, настільки досконалим було тіло хлопця.

- Невже козине?

- Щойно надоїв.

- Правда?

Дарина із подивом поглянула на доглянуті руки Іллі, сучасну стильну зачіску, ковзнула поглядом по його кремезних, тренованих плечах, затрималася на чистому, трохи засмаглому обличчі, обтяженому інтелектом.

- Останнім часом літую в селі. От і беру напрокат тварину, знаєш, аби було на що відволіктися, в дитинстві завжди мріяв про песика, тепер маю козу.

В його темно-карих зіницях спалахнули лукаві вогники, чітко окреслені вуста розтягнулися у щирій посмішці.

- Літуєш?..

- Влітку у місті спекотно. Можна було б поїхати деінде за кордон, - пояснював Ілля, - але знаєш, люблю українське село – аби усе своє, рідне.

- Значить, своє…

Дарка із надзусиллям відірвала погляд від симпатичного розсипу ластовиння довкола рівного носа, глибоко вдихнула і скоромовкою випалила:

- А яке це воно твоє?

- Ну як, я ж українець.

- А ця хата? Чому ти у ній живеш? Ось, навіть перебудував дещо, навіз речей.

Ілля поглянув на неї здивовано.

- Просто… це хата моєї бабусі, - поспішно пояснила Дарка й густо почервоніла.

- А, так? Я не знав.

- Гм, не знав. Тоді як ти сюди потрапив? Чому літуєш саме тут?

- Знаєш, їздив із друзями на відпочинок до місцевого ставу, помітив закинуту хату, от і вирішив оселитися.

- Так просто взяв і вирішив?

 - Хата все рівно стояла пусткою, дах протікав, довелося дещо відреставрувати, - хлопець показав на стелю, новий дерев’яний сволок ряснів точковими світильниками. – Знайшов майстра, який уклав на стрісі нові сніпки, сусіди полагодили піч, от - готую деякі страви, печу бездріжджовий хліб.

- Значить, заволодів незаконно, - полегшено зітхнула Дарка і вперше в житті зраділа, що хтось щось у неї відібрав, у цьому випадку – вселився у хату.

- Можна сказати й так, - синхронно із нею зітхнув Ілля, спостерігаючи за тим, як дівчина замріяно взялася розплітати свою довгу косу.

Вони ще помовчали кілька хвилин, а потім Ілля підвівся.

- Ця хата моя, я маю документи, - нагадала йому Дарина.

- Гаразд, якщо ти не проти, це непорозуміння ми будемо вирішувати потім, а зараз мені слід попрацювати, - Ілля відкрив ноутбук – і в його зіницях відобразилося мерехтливе світло, пальці швидко запурхали по клавіатурі, – я з кожною хвилиною втрачаю купу грошей.

- Звісно. А ким ти працюєш?

- Хочеш, навчу й тебе? А ти натомість дозволиш мені…

Це було їхнє найкраще несамовите літо.

Вони прокидалися зі сходом сонця, купалися у річці, ловили рибу й варили у казанку на багатті юшку.

Дарина любила бродити босоніж по траві й пасти козу, доки Ілля працював, а потім вони разом пекли у печі перепічки та варили борщ, їли сливи просто із дерева, а із вишень робили вино; розстеливши у дворі килим, дивилися у нічне небо й рахували зірки.

- Хочеш, відсудимо твою квартиру? – пізньої осені, відразу після весілля спитав у Дарини Ілля.

- Знаєш, не хочеться ще раз стрічатися із Беллою Срулівною, тим більше – із її сином, тільки згадаю - бррр… Як добре, що я від них вчасно пішла.

Чорний котяра спав, розтягнувшись по підвіконні. На вулиці падав перший лапатий сніг.

Ілля обійняв Дарину й притиснув її до себе, його рука ніжно лягла на її доволі опуклий живіт.

- Як добре, що у нас є хата в селі, - вдоволено промурмотіла майбутня мама.

- Але зиму проводити все ж краще у місті.

- Звісно.

Кинувши погляд на залюднений Хрещатик,

Дарина зрозуміла –

нарешті її дівуванню

прийшов кінець.