5.

Вранці її розбудив м’який теплий доторк до ніг та слинявий поцілунок у щоку. Було чомусь занадто прохолодно, і Дарка підтягнула на себе ковдру, невдоволено буркнула:

- А де ж це твоя мама? Невже вона сьогодні проспала?

Щось боляче кольнуло в литку, і з вуст Бориса на її чоло упав чималий кавалок густої слини.

- Ти що, з мене знущаєшся?

 А потім чоловік ще й форкнув, легенько штовхнув її під бік, поклав щось важке й тепле на коліна.

- Та що ж це таке?! – скрикнула Дарка, махнула рукою, аби прогнати набридливу прояву, розплющила очі…

Над нею нависала коза, уважно розглядаючи обличчя, поряд тулилось козенятко, а на животі вимощувався уже знайомий чорний великий кіт.

- Ой, боже мій…- повільно підводячись та озираючись довкола, Дарка погладила тварину по голові, кіт голосно замурчав. – Вибач, що наступила на хвоста.

Двері все ще були відчинені – й знадвору до повітки вливалося сліпуче сонячне світло.

- Де це я?..

У глиняній стіні вона побачила знайоме крихітне віконце, порожні курячі сідала, стару драбину, дощану хвірточку, у яку тепер вперто буцалося козеня, кілька відер - й нарешті пригадала вчорашню оказію та як опинилася на купі сіна.

Тим часом коза почала жалібно мекати, а козеня – хапати її за вим’я.

- А хоч котра тепер година? – сама у себе спитала Дарка, беручи на руки кота.

Тієї ж миті одвірок закрила тінь.

- Ти що тут робиш? – спитав густий чоловічий бас.

Його обличчя не було видно, але упевнена мова та кремезна статура свідчили про те, що перед нею стояв ніякий не пияк, а молодий господар з якогось двору, у кращому ж випадку – Белла Срулівна опам’яталась і прислала за нею водія.

- Як бачиш, сплю, - скрушно зітхнула Дарка, намагаючись, аби її голос звучав якомога жалібніше.

- Невже не було кращого місця для спання?

- Не було…

- Мене звуть Ілля.

- А я – Дарина.

- То це твоя спортивна сумка тепер лежить в кімнаті?

- Невже учора…

- Якби ж я знав, що ти залишишся спати тут…

- Я дуже злякалась…

- Ти кави хочеш?

Дарина оторопіла. По-перше, ніхто й ніколи не пропонував їй вранці кави – жоден із її чоловіків, чи, борони боже, свекруха, а по-друге, голос звучав так м’яко, так оксамитово і впевнено - що аж мурашки по шкірі. А потім хлопець простягнув до неї велику міцну долоню.

- Хочу, - промурмотіла Дарина, вкладаючи у неї свою та відчуваючи приємну шорсткість, і якесь дивне тепло, що розлилося по всьому тілу, серце до болю стислось.

- Тоді ходімо до хати, я зварю. А ти тим часом рушай до ванної.

- До ванної? – Дарина оторопіло відштовхнула від себе козу, яка куйовдила її волосся, витягуючи звідти сіно, і підвелася.

- Ну, якщо тобі подобається твоя теперішня зачіска, то ОК.

- Я не про те…

- Подобається жити в повітці?

- Ні, геть не подобається, просто… невже тут є десь ванна?

- Є. Виходь скоріше, мені потрібно подоїти козу, та й взагалі багато справ.

- Ага, це ж село, я все розумію…