3.

Гнилі Пеньки зустріли її густими сутінками – ні тобі ліхтарів, ні вивісок. Єдина в селі вулиця звивалася довкола ставка вужем і була геть порита ямами, так що водій таксі стогнав і клявся своїми дітьми, що більше ніколи не поїде в таку діру.

- Це ж полетить карбюратор, або відірветься вихлопна, - щосили тримаючись за руль, молився він. – О, знов зачепило днище. Якого чорта ти сюди їдеш?

- У мене тут хата, - несміливо оправдовувалася Дарина, із острахом блукаючи поглядом по бездоріжжю.

- Оце мені завели моду, - мабуть, натякав на дауншифтерів, - їдуть у глушину, пообростають бородами, живуть, мов дикі люди. Ти теж із цих?

- Ні, я з примусу.

Коли таксі спинилося біля бабусиного двору, Дарка ледь упізнала хату.

- От і приїхали у твої хащі, - буркнув водій і витер із чола піт. – Самій не буде страшно?

- Буде…

- Зате тут гарна природа, знаєш, після міських джунглів… і я б тиждень-другий пожив в селі.

- Еге ж, тиждень-другий,- Дарина гірко зітхнула – чого-чого, а сільської пасторалі їй ой як не хотілося.

- Ну що ж, щасти тобі на новому місці.

Ревнув мотор – в повітря знялася курява.

Дарила голосно пчихнула і з відчаєм поглянула вслід від’їжджаючому таксі.

 Проходячи крізь хвіртку, сплетену зі свіжої лози, вона подивувалася – минуло не менше десяти років, як хата стояла пусткою, а от же – ні тобі високих бур’янів, ні заваленого тину.

- Щось не пам’ятаю, аби довкола двору колись був плетінь, - пробурмотіла Дарка, з подивом озираючись на колоритну огорожу, обсаджені мальвами.

На щастя, ключ від навісного залізного замка висів на тому ж самому місці – під дуплянкою на старій груші.

Коли вона відчинила важкі дубові двері – зненацька у щілину заскочив чорний лахматий кіт, майже не збивши з ніг.

- А нехай тобі! – вигукнула Дарина – точнісінько бабусиними словами й, важко зітхнувши, зайшла через темні сіни до передньої світлиці, рука сама собою намацала перемикач світла.

Всередині усе показувало на те, що тут поприбиралися тільки вчора – барвисті домоткані доріжки встилали начищений до блиску паркет, ікона ясніла рушниками, на столі – жодної пилинки, горбатилося периною бабусине ліжко з горою подушок, а головне – цілою та неушкодженою залишилася велика піч із чистим рушничком на припічку.

- Куди ж поділися павуки? – зачудовано підходячи до чималої скрині, де, мабуть, усе ще зберігалось різне шмаття, спитала вголос Дарина й уважно оглянулась по закутках – ніде й нічого, вступила у щось м’яке.

- Няууу… - пронизливо звереснуло з-під ніг й у литку вп’ялися кігті.

Кинувши на землю сумку, Дарина прожогом вискочила надвір, впала спиною на двері, втягнула в ніздрі чисте сільське повітря, напоєне пахощами трав – й заплакала.

Десь із далеку до неї долинув собачий гавкіт, на старій груші заухкав сич, заскрекотіла земляна жаба – й губи самі собою прошепотіли імпровізовану молитву:

- Матінко Божа, скора помічнице у всіляких напастях, в ім’я Бога живого і ще живішого. Амінь.