2.

Бо коли вони з Борисом одружувалися, Белла Срулівна організувала все так, що спільні кошти (її, Даринині, весільні перепійні та свекрушині – від продажу попередньої квартири) вони вклали в ось цю п’ятикімнатну. І записали квартиру, звичайно ж, на Борюсю – главу родини.

У шлюбному контракті було прописано, що коли пара не матиме дітей, або дружина невиліковно захворіє чи буде недієздатна…

- Але куди ж я піду? – приречено схлипнула Дарина, гарячково вирішуючи, як же владнати справу: Белла Срулівна – суддя, і розпочинати з нею боротьбу за розподіл спільного майна – занадто довга й марудна справа, яка до того ж потребуватиме чималих коштів, яких Дарина поки що не заробляла.

А просто тепер іти їй було нікуди.

- Куди хочеш!

- Мені нема куди…

Борюсик хотів щось сказати, та Белла Срулівна відкинула його грудьми.

- У тебе є в селі хата, - нагадала вона про бабусину халупку на курячих ніжках – глиняну, під солом’яною стріхою, із дерев’яними віконницями і піччю.

У Дарки закрутило під ребрами.

- Я звідси нікуди не піду, - прошепотіла вона і, нарешті піймавши сполоханий погляд чоловіка, додала: - Розлучатися теж не хочу, поки що…

В її голові раптом зронилась думка: потрібно тягнути час.

Борюсик набрав повні легені повітря, але свекруха була непохитною.

- Якщо ти – сьогодні ж – не виберешся із квартири – то – оце, - вона показала на вікно, - свідчитиме не на твою користь. Якщо потрібно, я викличу психіатра й поліцію…

- А я все заперечуватиму, і покажу синець.

- Ми маємо запис із відеокамери.

- Із відеокамери? Де? З якої…

Дарина налякано стрепенулась.

- Мамо? – щиро обурився Борис. – Але ж це ви слідкували за мною в ліжку?

- Як бачиш, не даремно.

- Але я не хочу спати сам.

- Ти пам’ятаєш Софочку Флігурську?

- У мене є дружина, - чоло Борюсі спохмурніло.

- Не треба так хвилюватися. Ти знаєш свою маму. Сьогодні ж отримаємо свідоцтво про розлучення, оця невдячна варіятка поїде, а ми за тиждень зіграємо весілля.

Борис поштиво схилився та поцілував Беллі Срулівні руку.

Дарині забракло слів і вона безсило опустилася на килим.

- А ти … якщо до вечора не виберешся із квартири… - свекруха показала на вікно.

- Виберуся.

На диво, усі її речі помістилися до чорної спортивної сумки.

- Я цього так не залишу, - марно пригрозила Дарина, сідаючи у таксі, яке для неї замовила свекруха.

- Звичайно ж не залишай, - всміхнулася Белла Срулівна і простягнула прозорий пластиковий бокс із харчами. – На ось, аби не вмерла з голоду. А тут – на перший час, щоб влаштувалась, далі заробиш, - поклала зверху тоненький конверт із грішми.

- Це ви аби не вмерли, - Дарина натякнула на те, що останніх два роки вона була в їх родині за швачку, за прачку й за повариху, а ще – прибирала в квартирі, мила посуд, приносила продукти – робила все, доки свекруха була на службі, а Борис учився.

- Тільки зіпсувала нам репутацію, тьху.

- Борисе, ти ще пожалієш, - на прощання Дарина кинула банальну фразу.

- Незамінних невісток не буває, а мама – лише одна, - зухвало відповів уже колишній.

 - Як вам тільки не соромно, - «варіятка» навмисно розвернулася у бік сусідки, що з цікавістю підслуховувала розмову, – зруйнували молоду сім’ю, вигоните невістку в глухе село.

- Ну-ну, якось перелітуєш. Не з пустими руками їдеш.

- Ага, ось із цим боксом? Візьміть та й вдавіться! – відкривши накривку Дарина жбурнула свекрусі харчами в обличчя.

Дверці закрилися, ревнув мотор…