Badinerie

У секційному залі моргу пахло бадьорою й чистою сумішшю медичного спирту, формаліну та свіжого хлорного вапна. Люмінесцентні лампи, ув'язнені в матові скляні короби, гуділи на одній низькій, затишній ноті. Із динаміка смартфона, недбало кинутого просто на цинкове покриття прозекторського столу, лилася життєрадісна, кришталева музика.

— Чуваки, вимкніть це гівно, — скривився високий здоровань на прізвисько Бугай, ліниво погойдуючись на гумових підошвах медичних сабо. — Від цієї пищалки мізки плавляться. Що це взагалі за попса?

Хлопець у безглуздо великій медичній шапочці, яка раз у раз з'їжджала йому на брови, судорожно поправив окуляри зі зламаною дужкою. Це був Плетньов, найрозумніший і найбоязкіший інтерн на курсі, якого вся група за очі називала виключно за прізвищем.

— Це не попса, Бугаю, — тихо, але повчально промовив Плетньов. — Це Йоганн Себастьян Бах, Друга сюїта. Фінал. Ця частина називається Badinerie. У перекладі з французької — «Жарт». Дуже відома річ, хоча сама сюїта глибока й серйозна.

— А може тобі носа зламати? — доволі доброзичливо пробубнів Бугай, але було ясно, що він не жартує. — Сам зламаю, сам починю.

— Коротше, колеги, — перебив його Лікург, визнаний староста і цинічний лідер компанії, покручуючи в руках анатомічний пінцет.

Він указав інструментом у бік дальньої стіни, де в напівтемряві стояла каталка з тілом, повністю загорнутим у простирадло.

— Диспозиція така. Оце, Плетньов, за паперами з приймального — чистокровна відьма. Опівночі у неї за графіком реанімація, встане ловити свіжу кров. Ось тобі, наш генію, знаряддя порятунку, — він із сухим стуком упустив на цинк огризок шкільної крейди. — Окрелиш коло — дотягнеш до світанку. Осикових кіл на кафедрі хірургії не видають, тож уповай на латинь та топографічну анатомію.

Інші інтерни дружно, розкотисто заіржали, поправляючи сині халати. Плетньов зблід, його губи судорожно смикнулися.

— Хлопці, облиште, у мене завтра залік у Савельєва з «топки». Мені весь семестр відпрацьовувати, якщо завалю. На кадаврів я вже надивився, мені до тестів готуватися треба, а не в кола бавитися.

— Ну от і сумістиш чергування з підготовкою, — Лікург різким рухом змахнев екран телефона, обриваючи Баха. В приміщенні одразу стало занадто просторо й незатишно. — Будильник ми тобі виставили рівно на дванадцяту. Дивись не проспи побачення, майбутнє світило медицини.

* * *

У темному коридорі біля ліфтового холу, де витав аромат застояної кави з автомата, компанія приглушено шушукалась, ховаючи руки в кишені медичних халатів.

— Слухайте, він же блідий як синюшний труп, — хмикнув Бугай, озираючись на зачинені двері залу. — Він там реально інфаркт зловить від будь-якого шелесту.

— Туди йому й дорога, хай загартовує клінічне мислення, — цинічно відгукнувся Лікург.

Він повернувся до Ляльки, їхньої сокурсниці, яка стояла трохи тощо, нервово перебираючи пальцями ремінець стетоскопа.

— Значить так, Лялю. На третій каталці біля входу зараз пусто, її щойно підготували під ранковий привіз із судмедекспертизи. Накинеш на себе простирадло. Опівночі, щойно пікне будильник, встаєш, вытягуєш руки і йдеш прямо на нього. Ми все це знімемо на фронталку. Це буде хіт факультетського паблика.

Лялька невдоволено поморщилася і щільніше перехопила поли своєї дублянки, накинутої поверх тонкого хірургічного костюма.

— Хлопці, ви з глузду з'їхали? Я не полізу на цю бляшанку, — буркнула вона, переступаючи з ноги на ногу. — Там дубак собачий, із трупосховища так і несе протягом. Я собі усе застужу заради вашого тупого приколу. І взагалі, мерзотно лежати на місці жмура.

— Та ладно тобі, Лялько, не ламайся, — Лікург обійняв її за плечі, заглядаючи в очі. — Дублянку знімеш в останній момент, халат щільний, та ми тобі ще флісовий плед під простирадло кинемо, ніхто не помітить. Подумаєш, півгодини полежати. Зате Плетньов нарешті зрозуміє, що природний добір працює жорсткіше, ніж його підручники. Ну давай, заради кафедри. Погнали, поки він в ординаторську за конспектами пішов.

За п'ять хвилин каталка біля дверей була зайнята. Живе, протестуюче тіло, що зщулилося від проникливого підвального холоду, було ретельно задрапіроване казенною бяззю з синьою печаткою Мінздраву. Веселі нероби безшумно, на навшпиньках залишили корпус, заледве стримуючи сміх.

* * *

Плетньов повернувся до секційного залу з оберемком потріпаних методичок. Гул люмінесцентних ламп тепер здавався оглушливим, таким, що забивав барабанні перетинки. Коли пішли сокурсники, в тиші моргу прорізалися нові, підвальні звуки: далекий, мірний стукіт крапель у глибокій раковині для промивання органів і важке, утробне клацання реле в стіні холодильника.

Він сів за стіл, відкрив атлас, но латинські терміни расплывались перед очима. Погляд раз у раз соскальзував на дальній кут. На третій каталці біля входу простирадло раптом ледь помітно здригнулося — Лялька всередині свого кокона безуспішно намагачала стримати тремтіння від холоду, що пробирав до кісток. Для Плетньова цей легкий рух тканини став першим ударом по натягнутих нервах. Медичний цинізм, який вколочували на лекціях, миттєво випарувався.

Він подивився на обрубок крейди. Покоряючись сороміцькому, дитячому імпульсу, Плетньов встав, підійшов до столу і провів навколо свого стільця жирну, неровну білу риску. Замкнув кордони. Стало трохи легше, але мозок майбутнього хірурга тут же видав сухий розрахунок: коло захищає у казках. У реальності потрібна дистанція. Скальпель зі столу — занадто коротка зброя. Якщо воно встане, доведеться підпустити його впритул.