Колл-центр з привидами

Нічна зміна

Кажуть, велика ріка за тихої погоди здатна примирити людину зі світом.

Можливо, якщо дивитися з висоти панорамних вікон. Звідти ріка й справді здавалася величною. Повільно й незворушно несла свої води повз зелені схили, довжелезні мости й Лівий берег, ніби людська метушня її ніколи не стосувалася.

Щоправда, варто було спуститися до самої води, як велич кудись зникала. Каламутна течія, пластикові пляшки, мазутні райдужні плями біля берега... Ні, для відпочинку існували значно кращі місця. Наприклад, вілла на Канарських островах. Там море було саме такого кольору, який і повинне мати море – для тих, хто вміє добре заробляти.

Вона всміхнулася.

Часи справді змінилися. Колись вона викладала в інституті. Лекції, методички, консультації, нескінченні заліки, засідання кафедри... Зарплати ледь вистачало від авансу до авансу. Зате студенти іноді впізнавали її на вулиці й віталися, а вечорами можна було заснути без жодної таблетки. Тоді усе було інакше.

Адже привидів не було.

Вони з'явилися три тижні тому. Спочатку вона вирішила, що перевтомилася. Один стояв біля панорамного вікна й дивився кудись в темне небо. Інша жінка мовчки сиділа в кріслі. Старий у потертому піджаку щоночі зупинявся біля дверей спальні й не заходив далі.

Вони не погрожували. Не розмовляли. Не торкалися речей.

Просто були поруч.

Спати вона майже перестала. Увімкнене світло не допомагало. Камери спостереження нікого не записували. Домашній персонал щиро не розумів, про що вона говорить.

Лише вона бачила, як з кожним днем гостей ставало дедалі більше. Вони вже не вміщалися у вітальні. Стояли вздовж стін. Дивилися мовчки. Будинок, який ще недавно здавався фортецею, раптом став затісним.

Гості

Того дня завітав куратор із контори.

Як завжди, без дзвінка.

Як завжди, по свою частку.

Вона мовчки поставила на стіл сумку. Усередині рівними рядами лежали запаковані пачки стодоларових купюр.

Гість швидко зазирнув усередину, задоволено кивнув і вже хотів застебнути блискавку, коли помітив її обличчя.

— Погано виглядаєш.

— Не виспалася.

— Через роботу?

Вона похитала головою.

— Через привидів.

Він пирхнув.

— І багато їх?

— Уже кілька десятків.

Гість уважно подивився їй в очі. Усмішка повільно зникла.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Вона підійшла до вікна.

— Он стоїть один... бачиш?

— Ні.

— Біля перил тераси.

— Нікого там немає.

Вона довго мовчала.

Потім тихо сказала:

— Тоді пришли мені спецназ. Нехай перевернуть увесь будинок. Мені байдуже, скільки це коштуватиме.

Гість зітхнув.

— Я ж не можу привидів замкнути у підвалі, як звичайних людишок.

Він трохи подумав.

— Але... я знайду фахівців…

Двері зачинилися. У будинку знову стало тихо. Вона повільно обернулася.

Біля панорамного вікна, як і раніше, стояв худорлявий чоловік років п'ятдесяти. Дивився кудись за ріку. Наче її тут узагалі не було.

— Чого ви всі мовчите? — втомлено запитала вона.

Жодної відповіді.

— Чого вам від мене треба?

Чоловік повільно повернув голову.

— Я просто хотів ще пожити.

І знову задивився у вікно.

Вона фиркнула.

— Сам гроші переводив, ніхто ж тобі руки не викручував… треба було думати раніше…

Привид більше не промовив ані слова.

Фахівці вузького профілю

Ввечері вони прийшли на початку восьмої. «Шість годин, шістдесят шість хвилин?» — чомусь подумала вона.

Візитери були не схожі ні на священників, ні на екстрасенсів.

Перший — сивий худорлявий чоловік у старій світлій куртці. Другий — кремезний, мовчазний, із потертою спортивною сумкою через плече. Третя — невисока жінка років сорока в непримітному плащі. Якби вони зайшли до супермаркету, ніхто не звернув би уваги.

Господиня чекала чогось іншого. Хрестів. Свічок. Хоча б валізки з дивними приладами.

— Це... все? — недовірливо спитала вона. — Контора сказала, що ви спеціалісти.

— Не збрехала.

— Тоді починайте.