День цапа

1. Роги на стелі

Сильний удар ногою скинув Максима з ліжка. Потилиця боляче гупнулася об потертий паркет комуналки. Він мимоволі звів очі до звичної тріщини на стелі. Вона розходилася двома дугами, мов довгі роги.

— Вставай, красунчику.

Максим навіть не встиг підвестися. Новий удар припав під ребра. Другий — у спину.

Він тільки скривився.

— Ми ж попереджали, — спокійно сказав головний. — Чужі гроші щастя не приносять.

Максим мовчав. Він давно засвоїв: поки ці люди говорять, краще не перебивати.

Його рвучко поставили на ноги.

— Гроші будуть?

— Будуть.

— Сьогодні?

Максим кивнув:

— Завтра

Головний усміхнувся:

— Люблю оптимістів.

Напарники знову взялися буцати Максима. Головний попередив:

— Обличчя не чіпайте. Навіщо псувати людині зовнішність? Красунчик іще знадобиться.

Двері зачинилися.

У кімнаті знову стало тихо.

Максим повільно підвівся, обережно вдихнув і сперся рукою об стіну.

Потім знову подивився на тріщину на стелі.

— Нічого... — тихо сказав він сам до себе. — Скоро все скінчиться. Або почнеться.

Він відкрив шафу.

Єдиний дорогий костюм висів окремо, загорнутий у старе простирадло.

2. Плани на потім

За півгодини Максим уже сидів у таксі.

Кожен вдих відгукувався болем під ребрами, але настрій у нього був майже святковий.

Він дістав із внутрішньої кишені складений учетверо аркуш.

Кілька прізвищ.

Час зустрічі.

Рейс на Бен-Гуріон.

Унизу товстою рискою було підкреслено лише одне слово: «Сьогодні».

Максим ще раз пробігся очима по списку, розірвав аркуш на дрібні клаптики й випустив їх у прочинене вікно.

Водій усміхнувся:

— Гарний день?

— Найкращий.

— Лотерею виграли?

— Ні. Просто після сьогоднішнього нарешті можна буде жити.

Таксист кивнув.

— Головне — не проскочити своє життя дорогою до нього.

Максим лише всміхнувся.

— Моє життя саме сьогодні й починається.

Таксі зупинилося біля затишного кафе.

Крізь велике вікно було видно накриті столи.

Максим не поспішав виходити.

Спершу уважно оглянув зал.

Лише тоді посміхнувся.

Усі були на своїх місцях.

3. Машина часу

Максим уже взявся за ручку дверей, але раптом зупинився.

На протилежному боці вулиці старенька «Волга» безпорадно буксувала в мокрому снігу.

Сивий водій раз по раз виходив, упирався плечем у крило, але машина лише безпорадно сіпалася.

Максим перевів погляд на вікно кафе.

Теща саме дивилася на вулицю.

Він ледь помітно всміхнувся.

— От і добре...

Зняв пальто.

Спокійно перейшов дорогу.

— Допомогти?

Старий мовчки кивнув.

Максим уперся плечем.

Черевики одразу набрали води. «Волга» не зрушила ні на сантиметр. Він натиснув сильніше.

Підошва поїхала по льоду.

Максим важко гепнувся просто в крижану калюжу.

— От халепа...

З третьої спроби машина нарешті вискочила зі снігової каші.

Старий простягнув руку.

— Дякую, синку.

Максим машинально потиснув її, озирнувся на кафе й одразу відпустив.

— Вам би вже час здати цю машину часу на брухт.

Старий уважно подивився на нього.

— Не мені ти допомагав.

Максим усміхнувся.

— Яка різниця?

Старий ще трохи помовчав.

Потім тихо сказав:

— Від власного хвоста ще жоден пес не втік.

Максим підняв із мокрого снігу пальто.

— Я не пес.

— Усі так кажуть.