Той, хто не сідає за дошку

1. Дебют

Євген Абрамович казав, що шахи починаються не з першого ходу, а з першої помилки. Учні не сперечалися. По-перше, він навчав шахів ще їхніх батьків. По-друге, виграти в нього не міг ніхто. Жодного разу.
Шаховий клуб тулився на другому поверсі старого Будинку культури. Узимку батареї не працювали, звісно, як і влітку. Тож усі сиділи в пальтах. На підвіконні стояв чайник, що кипів голосніше, ніж розмовляли люди.
Сашко Ладига прийшов туди не за шахами.
Він працював у районній газеті й шукав матеріал про дитячий гурток, який дивом не закрили. Дев'яності викошували все, що не приносило грошей.
— Напишете, що ми чемпіонів виховуємо? — усміхнувся Євген Абрамович.
— Якщо дійсно виховуєте.
— Ні.
— А що ж тоді?
— Людей, які думають на три ходи вперед.
Сашко занотував. Звучало красиво.

Поки діти грали, сходами загуркотіли важкі кроки. До клубу піднявся кремезний чоловік у дорогому пальті. Попереду метушився помічник, позаду тягнулася ціла низка підлабузників із папками, блокнотами й дуже заклопотаними обличчями. Останнім, задкуючи, підіймався оператор місцевого телеканалу «Візит-Плюс», намагаючись зловити вдалий ракурс. Поряд дівчина з мікрофоном уже репетирувала усмішку.
— Добридень, Євгене Абрамовичу, — голосно промовив Петро Ігнатович, вітаючись із телекамерою.
— Добридень, Петре Ігнатовичу.
То був новий міський голова. Усміхнений, підтягнутий, із телевізійною посмішкою.
— Не мерзнете?
— Звикли.
— Нічого, скоро порядок наведемо.
Він потиснув кілька рук, погладив по голові хлопчика, усміхнувся фотографу й пішов.
— Гарний чоловік, — сказав Сашко.
Євген Абрамович неквапливо переставив слона.
— Не той.
— У якому сенсі?
— Не той, хто грає.
Сашко не зрозумів.
— Він же міський голова.
— Саме так.
І більше нічого не пояснив.
Наступного тижня вся газета писала вже про іншого героя — підприємця Мирона Прихватька. Який урочисто відкривав новий ринок, створюючи нові робочі місця з продажу бананів та турецьких жувальних гумок! А ще сварився з мером, обіцяв інвесторів, роздавав інтерв'ю й не сходив зі шпальт.

Сашко приніс свіжий номер до шахового клубу.
— Оце справжній гравець.
Євген Абрамович навіть не глянув на фотографію.
— І цей не той.
— Та чому?
Старий поставив ферзя в самісінький центр дошки.
— Бо справжні гравці не люблять, коли на них дивляться.

2. Середина партії

За місяць у місті змінилося більше, ніж за попередній рік. Закрили хлібозаводську їдальню. Старий книжковий магазин раптом став офісом якоїсь фірми. Автостанцію почали обносити новим парканом. У газеті писали про реформи, інвестиції й нові можливості.
Євген Абрамович читав лише останню сторінку — шахову рубрику.
— Вас узагалі нічого не дивує? — не витримав Сашко.
— Дивує.
— І що ж?
— Швидкість.
Сашко не зрозумів...
Того вечора вони догравали партію.
— Бачиш цього коня? — спитав Євген Абрамович.
— Бачу.
— Думаєш, він загрожує ферзеві?
— Авжеж.
Старий похитав головою.
— Ні. Він лише відволікає тебе від іншого флангу.
За хвилину Сашко програв.
— Але ж...
— От бачиш.
— Я весь час дивився на ферзя...
— А треба було — на порожні клітинки.
Сашко всміхнувся.
— Ви знову про життя?
— А хіба шахи про щось інше?

Наступного дня в міськраді гримів скандал. Газети звинувачували Прихватька, телебачення — мера, базар — обох одразу. Пенсіонери ненавиділи підприємців, яки мало платять податків. Підприємці ненавиділи пенсіонерів, яких треба утримувати...

Сашко побіг до клубу.
— Тепер уже точно зрозуміло, хто всім керує!
Євген Абрамович саме розставляв фігури після дитячого турніру. Навіть не підвів очей.
— Ні.
— Але ж усі про нього говорять!
— Саме тому.
Він поставив останнього пішака.
— Запам'ятай одну річ, Сашку. Якщо про людину щодня пишуть газети, значить, вона комусь дуже потрібна на видноті. Справжнім гравцям афіші ні до чого.

3. Порожні клітинки

Одного вечора Євген Абрамович несподівано зняв із дошки обох королів.
— Так не грають! — засміявся Сашко.
— Авжеж.
— То навіщо?
Старий мовчки посунув уперед звичайного пішака.
Партія тривала ще хвилин десять.
І Сашко програв.
— Не може бути...
— Може.
— Але ж без королів...
— А ти весь час дивився туди, де їх уже не було.
Євген Абрамович почав складати фігури в дерев'яну коробку.
— У шахах, як і в житті, найважливіше інколи не те, що стоїть на дошці.
— А що?
— Те, чого на ній немає.
Сашко замислився.
— Ви знову про міського голову?
— Ні.
— Про Прихватька?
— І не про нього.
Старий підійшов до вікна. На площі навпроти роз'їжджалися службові машини. Кожна — в інший бік.
— Бачиш?
— Бачу.
— Здається, ніби кожен їде своєю дорогою.
— А хіба ні?
Євген Абрамович усміхнувся.
— Завтра відкрий газету.
Сашко відкрив.
Усі троє, які ще вчора публічно сперечалися, раптом підтримали одне й те саме рішення.
— Випадковість? — спитав він увечері.
Євген Абрамович похитав головою.
— У шахах випадковостей майже не буває.
— Тоді хто робить перший хід?
Старий довго мовчав.
— Оце, Сашку, і є найцікавіше питання.

4. Хто ходить першим

Минуло кілька тижнів.
Сашко сам почав помічати дивні дрібниці. Новий начальник пошти ще не встиг зайти до кабінету, а в друкарні вже знали, що змінять тарифи. Головний лікар ще мовчав, а в аптеках уже замовляли інші ліки. На базарі сперечалися про рішення, яких офіційно ще ніхто не оголошував.
Містом ніби ходив вітер.
Його ніхто не бачив.
Але всі кудись нахилялися.
— Ви знали? — спитав якось Сашко.
— Ні.
— Тоді чому не дивуєтесь?
Євген Абрамович поправив чорного слона.
— Бо це не перший раз.
— І давно так?
— Скільки себе пам'ятаю.
— То хто ж усе це вирішує?
Старий усміхнувся.
— Колись я теж хотів дізнатися.
— І?
— Даремно витратив кілька років.
Він легко пересунув тура.
— Якщо бачиш тінь, це ще не означає, що побачиш того, хто її відкидає. Особливо якщо він взагалі не відкидає тіні.