Майор тримає слово

У під’їзді пахло мокрим бетоном, котячою сечею й дешевими цигарками. Їоча зараз усі цигарки були з якогось лайна, тому, можливо, це був запах дорогих... Лампочка під стелею блимала, ніби ось-ось мала здохнути разом із подряпаним ліфтом.

Худий хлопець у капюшоні стояв біля дверей і нервово жував губу. На щоках — сліди підліткових прищів, під очима — чорні провалля. За його спиною мовчки чекали двоє оперативників.

— Без дурні, — тихо сказав один. — Подзвони.

Хлопець кивнув.

Він натиснув кнопку дзвінка тричі коротко, двічі довго.

За дверима одразу настала тиша.

Потім пролунав голос:

— Хто?

— Провайдер, — швидко відповів хлопець. — Інтернет у вас стрибає по стояку. Сусіди скаржаться.

Клацнув замок.

Двері прочинилися рівно настільки, щоб у щілині показалося заспане око.

Хлопець різко відскочив убік.

Оперативники влетіли всередину. Кімната нагадувала офіс, який хтось заховав у дешевій двокімнатній квартирі. На столах стояли ноутбуки. Миготіли роутери. Валялися гарнітури. На стіні висів аркуш: ПЛАН — 10 ДОГОВОРІВ ДО ОБІДУ.

Біля батареї вже сидів у кайданках азіат із розбитою губою. Він мовчки дивився на оперативника, який переглядав відкриті таблиці на ноутбуці.

— Доброго дня, служба безпеки банку…

— Ваш родич потрапив у ДТП…

— Не кладіть слухавку…

Опер гидливо закрив ноутбук.

Другий повернувся з кімнати.

— Їх має бути двоє.

Азіат мовчав.

Опер нахилився до нього.

— Де напарник?

Той навіть не кліпнув.

Опер вдарив його ногою в коліно.

Азіат лише скривився.

— Тварюка…

— Ходімо, — сказав перший опер. — Поговоримо.

Вони вийшли на кухню.

У шафі, затиснувши рот долонею, сидів другий шахрай. Тощий, нервовий, із блідими губами й бігаючими очима. Він чув кожне слово.

— Треба везти цього в райвідділ, поки шеф не приїхав, — тихо сказав один опер.

— Думаєш?

— А ти сам не знаєш? Приїде майор — і все. Як минулого разу.

Другий мовчав. Потім важко видихнув:

— Він їх не саджає.

У темряві шафи Тощий ледь помітно усміхнувся.

— Законник…

Оперативники повернулися до кімнати. Тощий почекав кілька секунд, обережно прочинив дверцята шафи й навшпиньки рушив до виходу. Він уже майже вислизнув на сходовий майданчик, коли просто з темряви прилетів короткий удар. Світ перед очима спалахнув білим. Тощий упав на брудну плитку.

Над ним стояв майор.

Невисокий. Важкий. У темній куртці без знаків. Майор мовчки потер ліву кисть.

— Бігаємо? — тихо спитав він.

Тощий захрипів щось нерозбірливе.

Майор підняв його за комір і затягнув назад у квартиру. За десять хвилин обидва шахраї сиділи в кайданках біля батареї.

Оперативники мовчали. Майор ходив кухнею. Повільно. Ніби думав не про них. На столі лежали телефони. Блокноти. Списки номерів. Відкритий ноутбук світив таблицею:

Повторний дожим пенсіонерів…

Нижче:

Інсульт після розмови — син заплатив…

Майор довго дивився на екран. Тощий засовався на стільці.

— Начальнику, ми ж працюємо культурно. Без мокрухи. Без ножів.

Майор мовчав.

— Усі заробляють як можуть.

Азіат косо глянув на напарника. Тощий нервово посміхнувся.

— Кажуть, ти нормальний мужик…. Кажуть, домовитися можна.

Оперативники опустили очі.

Тощий продовжив:

— Ну серйозно, начальнику. Ми ж не маніяки якісь, люди самі гроші віддають... Кажуть, ти на саджєш…

Майор повільно повернувся до нього. Тощий раптом замовк. У квартирі було чути лише дзижчання роутера.

І дощ за вікном.

— Сигарета є? — спитав майор.

Тощий одразу ожив.

— Є, начальнику.

Він дістав пом’яту пачку й простягнув цигарку. Рука в нього трохи тремтіла. Майор узяв сигарету. Але не закурив. Він подивився на оперативників.

Ті мовчки відвели погляди.

— Вийдіть, — сказав майор.

Оперативники вийшли.

Тощий ковтнув слину.

— Та не дивись ти так, начальнику. Все ж можна нормально вирішити.