Магія, Inc.

Ілля Борисович правою рукою почухав добротний стресостійкий ніс, лівою хлюпнув собі віскі. Він пишався своїми здібностями робити кілька справ одночасно. Як цей, – спробував згадати бізнесмен, – ну як його…

Ліва півкуля не давала відповіді, зате права намалювала крупним планом натюрморт з дрібно рубаним перепелиним філе, пармезаном і помідорами під оливковою олією, і величезним, як акваріум, келихом холодного шампанського.

Він викликав секретарку через допотопний селекторний апарат. Ця безглузда штуковина залишалася як пам'ять. З того часу, як Ілля Борисович у дев'яносто четвертому віджав комбінат у двох тисяч акціонерів через хитромудру схему.

Секретарка вже була у дверях і чекала на розпорядження.

– Маріє, я тобі нагадую – звільнити Рижову протягом доби, знатиме, як зуби мені показувати! Та на її місце десять штук завтра проситимуться. У декрет вона, розумієш, збиралася. Чим вони думають, заводячи дітей? Що я по три роки їх утримуватиму?

Марія кивнула і записала до блокноту. Гендиректор продовжив:

– Розпорядися подати машину. У "Бартоломео" гріється фінська та холоне французьке.

Генеральний підійшов до свого портрета, помилувався сам на себе маленькими близько посадженими (пронизливими, як він казав) очима.

Потім дивився на кілька невеликих картин у скромних рамках. Розмірено цокав антикварний маятниковий годинник із похмурим готичним різьбленням. Ілля Борисович знову повернувся до дверей.

Марії там не було.

Навіть навпаки. Чорт знає, звідки він взявся – дивний відвідувач.

Годинник виразно процокав кілька тактів.

– Я до Вас з незвичайного приводу, – сказав гість безбарвним голосом, і після паузи продовжив:

– Чи вірите Ви в магію?

Гендиректор скривився і підступив ближче.

– Вірю. Що забирає мій час забирає мої гроші.

– А Ви розумна людина. Мабудь багато читаєте? – до чогось спитав гість.

Похвала лестить будь-якому співрозмовнику, і гендиректор плюхнувся у своє високе крісло, недбалим жестом дозволяючи відвідувачеві сісти за стіл навпроти себе.

– Багато рахую... Де ти навчався, я викладав, і першою книжкою була ощадна.

Дивний гість кивнув і продовжив дивні слова:

– Ми вас таким і уявляли.

Незнайомець замовк. Тік-так, – незворушно повторювали в тиші байдужі ходики. Ілля Борисович невдоволено скривився, але гість уже вирячився на його портрет у позолоченій рамі, потім перевів погляд на невеликий масляний етюд збоку.

– Моне?

Гендиректор скривився:

– Що означає це "ми"? Які такі ви? Якого біса?

– Нам про Вас багато розповідали.

Ілля Борисович Бізнесмен у відповідь нетерплячим жестом обвів кабінет.

– Все створено моєю працею та моїм розумом, і два Мані в тому числі. Зараз спитаю секретарку, хто з них намалював "Сніданок на траві", завжди забуваю ці дрібниці.

Бізнесмен хотів натиснути селектор, але дивний відвідувач підхопив тему:

– Обидва. І Клод Моне, і Едуар Мане написали картини з такою назвою. Більше того, термін "імпресіонізм"...

– До біса твій "сіонізм", – нетерпляче перебив гостя директор. – Я так скажу: заробити на цю мазню – це набагато крутіше, ніж намалювати таку саму. Ближче до справи. У тебе три хвилини.

Дивний гість неголосно сказав:

– Отже, таємна група особливих людей, а саме екстрасенси, маги, шамани створили Організацію. І спільно чаклують над кожною справою. Добровільні внески заявників...

Ілля Борисович перебив:

– Все ясно, грошей прийшов просити. Де ваші особливі капітали, особливі люди? Шановний, тобі здається, що ти придумав нову тему. Приходиш, а там черга таких, як ти...

Гість, безцеремонно не звернувши уваги, продовжував:

– Добровільні внески дозволяють магам не відволікаючись займатися головним завданням – ідеальними вбивствами. Погодьтеся, у заклинаннях та ритуалах складу злочину немає…

Бізнесмен нетерпляче обсмикнув:

– І що ви вбиваєте, окрім часу?

Гість простягнув через стіл аркуш паперу з текстами та фото:

– Пам'ятаєте загадкові смерті цих двох? З інтервалом рівно рік?

– Була справа. Пам'ятаю, дивувався, у розквіті сил мужики, на гребені хвилі. Ось цей буквально днями помер. Спортсмен, бабій, вегетаріанець. Ну-ну, стає трохи цікавішим. Отже, наступна жертва буде...

– Так. Наступного року. За такий період кожен з наших магів здатний багато на що. Тим більше спільними зусиллями. Незмінно досягається результат, повірте. Причому без жодних підозр…

– Магія на службі великого бізнесу? – віджартувався Ілля Борисович.

Потім зміряв поглядом і оглянув відвідувача як слід. Зверху вниз і від загального до дрібниць, як у підручнику криміналістики.

– Вважається, що статус співрозмовника оцінюють по його годиннику та взуттю, – неквапливо промовив гендиректор. – Туфлі у Вас добротні, непомітні, ортопедичні «екко». Годинника не носите, тобто Вам статус і враження пофіг. Закурити не бажаєте? – Ілля Борисович присунув попільничку

– Не відмовлюся, – відповів незнайомець, виймаючи трохи пом'яту пачку цигарок.

– Так я й думав. «Данхілл», зараз не скрізь купиш справжній імпортний тютюн. Загалом, згоден, у кожної видатної людини знайдеться пара-трійка мерзотників, які псують йому життя.

Дивний відвідувач кивнув:

– У принципі Ви маєте рацію, як майже завжди. З Вашою колишньою дружиною, колишнім тестем та колишнім братом наші співробітники встигли поспілкуватися.

– Дріб'язкові люди, – перебив гендиректор. – А скільки безцінних нейронів мені занапастив колишній компаньйон, інтриган і розгильдяй! А втім, так, для інтересу, якими є Ваші умови та порядок цифр?

Відвідувач, піднявши брову, подивився на бізнесмена. Той продовжив:

– Можливо, я зроблю замовлення.

У паузі, нагадуючи про себе, трохи голосніше стало цокання годинника.

Гість відповів:

– Я тут не для цього. Втім, Ви остаточно переконали мене у правильності нашого рішення. А правила прості. Ми ретельно і неквапливо перевіряємо інформацію, чи дійсно мерзотник заслуговує на смерть.