2 з 4-х площин віку на 12 сфер життя.

- Дарін! – донеслось крізь сон.- Дарін!

Дівчина відкрила очі. Так її звала тільки подруга. Думки ще не перейшли зі сну в реальність і на мить дівчинці здалось, що це відбувається десь не тут.

- Дарін! – Вже різко і разом з кроками, що підтримували тембр та такт звучання, ім’я втислось в зачинені двері, які «шварг!» тут же стукнули обмежувач і поволі, важко, ледь помітно, дрижачи, просунули назад і встали.

- Дарін! Ну скільки можна чекати! Я ж домовилась! Тебе тільки чекаємо! – Лана тонким голосом вичитувала дівчинку.

Даринка сіла на постілі. Потягнулась, покліпала очима, випрямила спину, вперлась долонями в матрас і зітхнула.

- Чого ти вдерлась і репетуєш?

- Вибач, звісно, але ж ми домовлялись! Ти вже повинна бути в мене! – Подруга картинно скинула догори руки у жесті відчаю.

- Але ти прийшла сюди.

- Збирайся.

- Зараз. Зберу думки. – Даринка затулила обличчя долонями. Вона не виспалась. Знову її розбудили і отак безцеремонно. 

Вона пам’ятала, звісно ж, вона пам’ятала, що сьогодні вечірка в Стьопки, але ж не презентація чогось там, де вона потрібна.

- Лан, я не поїду. Я хочу спати. – Дівчинка вклалась на бік і скрутилась калачиком. – Не треба було про мене так турбуватись.

- Як це не поїдеш. Ми ж всі разом… От знов ти з цими кониками. Відлюдько. - Лана нерозуміюче дивилась на подругу і її широко розкриті очі, округлі, як це завжди буває в дівчат від здивування, зупинились великими озерами на милім личку. – Гаразд, я пішла. Спи. – Подруга додала вже за зачиненими дверима: - Соня.

Лана так само, як вихор, пронеслась будинком і вже була надворі. Було чутно голоси, хлип- бах дверцят і автівка від’їхала скрипнувши гравієм з-під колес.

Даринка, не розплющуючи очей, пальцями руки намагалась позад себе нащупати ковдру. Їй це вдалось, вона схопила підковдру і її рука втратила зв’язок з цією реальністю, огорнулась якоюсь невидимою силою і пальці вже самі почали стискати легенько тканину, наче сорочку Романа.

Дівчина усміхнулась сама собі і ще якусь мить так лежала, потім зробила зусилля та потягла-таки на себе ще теплу від минулого сну тканину. Вкутавшись  в неї, як в обійми, дівчинка задрімала знову.

Сон.

Їй снилось, що вона йде в тумані. Вулиця знайома. Розташування вулиці, якщо бути точним. Ось прямо-прямо-прямо, тепер розвилка і зліва дорога додому, а якщо направо, то до мами на роботу і там же поряд тата робота. Дівчинка на мить зупинилась перед старою туєю, яка виринула з туману, а її очі та стопи вже були направлені в напрямку додому. Мозок вже зробив вибір. Ота сама підсвідомість. Хоча свідомість ще вагалась.

Даринка пішла наліво і це було інше місто. Те, яке було втрачене. Колись давно. Куди вона хотіла повернутись. І йдучи вулицею, вона в якусь мить потрапила в те місто, де жила зараз.

Але тут вигулькнуло холодне каміння. Це була «обшивка» будинку. Як в Києві. Втраченому колись місті. Вона там не доробила справу. Дівчинка відчула себе вільно і шукала очима двері, щоб увійти в це склепіння каменю. Двері прочинились і звідти вийшла контролер, огрядна, яка була чомусь водночас медсестрою. Вона тримала за ручку величезні двері і повідомила, що результати будуть готові за 30-40 хвилин. Нехай дівчина почекає.

Даринка розвернулась, бо двері зачинились і її не запросили. Вона по ту сторону тротуару побачила двоюрідного брата, який йшов у формі. Вона гукнула його, але той пройшов мимо неї.

«Значить він не буде втручатись». Даринка пішла вглиб парку, який розділяв головну вулицю на дві сторони. Між туями були ялини і було прохолодно. Туман насупонювався на дівчинку, але та не впускала його в свій простір. Вона знову була і не вдома, але на вулиці, яка була вдома.

Повіки почали пропускати денне світло і Даринка видихнула з насолодою виспаної киці, потягнулась руками десь туди за голову і вперлась пальцями в бильце, що відчулось таким теплим на дотик.

- Мур, моя кицю маленька! – Почулось за дверима.

-Мам, як ти почула, що я вже прокинулась, - донька засміялась і ковзнула руками аж по самі плечі під ковдру, - я ж і не дихала!

За дверима почувся легкий стукіт «тун-дун» і матуся вільно розчинила двері і кроком королеви увійшла в кімнату.

Даринка зсунулась, даючи місце матері. Та присіла і обійняла доньку в ковдрі, як гусеничку.

- Дихала-дихала! То що ти, не пішла на вечірку?

- Ні. Мені там не так цікаво. – Мала уткнулась в мамину руку носиком і підвела очі догори з прохальним поглядом.

- Кажи вже, що тобі снилось?- Матір усміхнулась,бо не дуже розуміла погляди своєї доньки і це трішки ставило в незручне становище в ролі «мами», яка в принципі «повинна все знати» та намагалась слухати уважно не втрачаючи нитку щоразового продовження відтворення підсвідомості.

- Мені снивсь Сержік. Він мене не пізнав чи не хотів пізнати. Там був туман і роздоріжжя. А ще медсестра і казала почекати 30-40 хвилин.

- Сержік в тумані і не пізнав? То добре, доню, дуже добре. Це з тої сторони не варто чекати нападу.

- Я теж так подумала. Але і допомоги теж не варто чекати.

- Так. – Матір стисла плече доньки і додала, - туман-це все минуле, роздоріжжя-це щось незавершене…

- Я обрала стежку.

- Так це теж  добре. Значить через 30-40 днів почнуться події, які тобі допоможуть вирішити якусь задачку.

- Думаєш?

Матір з усих сил намагалась звести в купу всі свої знання трактувань і наблизити їх до гарної реальності і поки що це вдавалось.

- Що тобі болісне? Що потребує втручання?

Даринка висунулась з-під ковдри і сіла на ліжку.

- Мам, я знаю одного хлопця і він мені сподобався.

- Он як? Чим же?

- Він звичайний.

- То що думаєш з цим робити?

- Я не хочу з ним зустрічатись. Але з ним цікаво.

- То й не свіданнічай, а просто зустрічайся, поки визначишся чи скажеш.

- Я думаю, що в сні то він «мимо йшов» і в минуле, я обрала дорогу та там його не було. Але відчуття таке, що це його я бачила.