Відносини

Школа була одразу за будинком, через галявину і густий рядок  ялинок. Спочатку йшли ялинки, чередуючись блакитна-зелена-блакитна-зелена…. А за ними була асфальтована доріжка, обабіч якої була якась зелень.

А може то лежав сніг?

Якщо є якась думка, яка хоче виплеснутись назовні, то вона виплесненться в тій чи іншій формі. В людини для цього достатньо можливостей. Показати всим своїм видом і поведінкою, хто тут хто в цім місці і байдуже чи там буде сніг, чи зеленітиме трава. Але ж як тоді: «сюжетна лінія», щоб можна було «уявити», «опишіть, які почуття у вас викликає це оповідання».
- Та жодних! Мені взагалі не цікаві чужі мотиви та моралі. Це так нудно! – Даринка стукнула носком взуття по парапету сходинок. – Я хочу подивитись, як він викрутиться в ситуації.

- А мені цікаво. Це ж характер людини. Яка вона, чим дише і взагалі, що вона покликана взяти в цім світі. Невже тобі не цікаво? – Роман крутнувсь довкола дівчинки і став прямо перед нею на одну сходинку нижче, так, що вони стали одного зросту.

- Ні. Не цікаво. Якщо мені треба буде, я зроблю щось і подивлюсь як жива людина зреагує, а не оті твої персонажі. – Даринка скривила губки і закопилила ображено нижню.

- Та ну, - Роман не зійшов з дороги.- Нащо ж живу людину  драконити?

- Я й не  драконитиму. – Даринка здивовано звела очі на Романа. – Нащо мені це? Я тільки дивитимусь реакцію. В дії. Що вона зробить. І все.

- А. – Ромко розвернувсь і сперся на парапет широко розклавши руки на поверхні.

Даринка мовчки продовжила шлях додому, ступаючи по сходинках так, наче це був шлях устланий червоною доріжкою і вона зараз сходила до власних підданих.

Ромко метнувсь до її ранця, торкнув його, а потім:

- Давай проведу додому.

- Добре. Якщо тобі не треба кудись.

Вони йшли удвох поруч і мовчали. Даринка хотіла, як завжди, продертись крізь ряд  ялинок і навпростець майнути додому, та щось наче повернуло її в сторону і вона різко змінила напрямок руху й продовжила шлях по краю шкільної площадки, далі поворот, а там повільно пішла алеєю між густих дерев.

Роман йшов поруч. Він кілька разів спостерігав за цією дівчиною і вона йому здавалась такою знайомою. Але все не міг пригадати звідки він її знав.

«Наче з минулого життя.» - Війнула десь поряд думка.

- Ти давно тут живеш?

- Та з народження. – Даринка усміхнулась. Їй було зараз легко. Якось навіть «відпустило» після отієї літератури. – Чому питаєш?

- Хотів попросити, щоб ти показала місто.

- Добре. Тільки я поки про це не думала. В мене є справи. Та й уроки. Треба ж «описати почуття». – Дівчинка вже не копилила губу. Їй самій стало смішно з того, як вона зреагувала на завдання.

Загалом їй цікава література, книги, вона запоєм читала все, що траплялось під руку. Але робити одразу і тут висновки та ще й викладати це привселюдно. Це наче якесь препарування особистості. - - - Нащо це? – Дівчинка мовила ці слова вголос.

- Ну, - Роман замешкався на хвилю, - я хочу з тобою прогулятись.

- Ой, ні. Вибач. Я не про це. – Даринка махнула рукою, зачепивши пальцями його одяг.

«Трісь!»

- Ай! – Даринка відсіпнула пальці і зупинилась. – Ти мене током вдарив! – Вона пом’яла пальчики, наче хотіла розім’яти затерпле місце.

- Це неможливо. В мене бавовняна сорочка. – Роман зупинивсь поруч.

Дівчинка дивилась на його одяг і дійсно, здавалось, що не синтетика. Вона протягнула обережно руку до сорочки хлопця, підвела очі в запитанні: «Можна?», той кивнув.
Ледь –ледь торкаючись тканини, так, щоб не дотикнути тіло, яке ховалось під одежиною, Даринка чепила складку. Нічого. Вона потерла тканину між пальцями, так, як це робила мама.

«Мерсеризована бавовна. І трішечки синтетики».

- Тут додана синтетика. Можливо поліестер. А значить, що ти за цілий день накопичив електричний заряд.

- Можливо. – Роман здивувався. – Я не читаю бірки. Мені мама пере сорочки в автоматі. Але звідки ти це знаєш. Ти ж наче не швачка.

- Моя мама швачка. – Даринка не відпустила складку, стисла міцніше пальці і затримала їх так надовше.

- Ти не відпустиш? – Роман усміхався широю посмішкою. – Йому сподобалась ось така невимушена бесіда і так близько. Наче вони брат та сестра.- « Хоча ні. Можливо більше. Колись…»- пронеслось в голові. 

- Ось, глянь. – Даринка перервала думки хлопця і відпустила сорочку. – Жодної складки.

- Так, дійсно. – Ромко потягнув вгору пілочку сорочки, щоб побачити, хоча і так знав напевне. Мама любила ці сорочки, їх не потрібно було так часто прасувати. – В чому секрет? Може ти й це знаєш?

- Знаю. – Дівчинка невимушено взялась за лямки ранця і хитнулась так, наче хотіла розгойдатись на гойдалці. – Поліестер не мнеться. Його спеціально гранично, мінімум додають при виготовлення тканини з якої і шиють повсякденний одяг. Щоб менше прасувати щодня.

Даринка стояла і мружачись дивилась на Романа, який заправлялв сорочку. Вона чекала його. Їй не хотілось додому.  

- В мене відчуття, що я тебе знаю. Ти був в нашім місті раніше?

- Ні. Жодного разу. – Хлопець, струснув руками, вивільняючи для руху заправлений поділ. - Але в мене теж таке відчуття.

Дівчинка пішла знову вперед і Роман рушив з нею разом.

- Ти значить ось так визначаєш реакцію людей?

- Так. Тобі ж не було боляче? – Усміхнулась Даринка.

- Ні, - Роман засміявся. – Я не подумав, що ти така делікатна. Бо ти… - Він замовк, підбираючи слова.

- «Вічно сперечаюсь» ? - Процитувала вона вчительку.

- Ага.

- «Бо я непокірна»? – Додала дівчинка.

- Ну.

- Не зважай. Моя мама говорить, що це минеться. Ставити запитання –це нормально. Тільки робити це потрібно доречно та вчасно. Я ж дитина, і тільки вчусь це робити. В мене не завжди виходить, хоч я так не вважаю. Не розумію, чому вчитель ображається на мою пропозицію не намагатись зрозуміти чужі думки запитаннями: «що автор хотів цим сказати» і «описувати мої почуття щодо ситуації» яка взагалі чи була. А натомість, спробувати змоделювати власну поведінку. В цій ситуації. Спрогнозувати,  що з цього може вийти. – Даринка човгнула стопами так, наче намагалась позбавитись чогось бридкого, в що вступила. – Це цікавіше, там багато прикладів. А не чіпляти одне й те ж саме «з моральної точки зору» та оцей єдиний випадок автора.