Глава 3.2. Як Даринка з Дашею за Ясіним стежили

Спочатку наш класний керівник забіг у вчительську. Забрав там свої речі, чорне ідеальне пальто та невелику сумку, в якій носив ноутбук. Ми з Дашею розминулись з ним, ще раз попрощались, широко усміхнувшись. А як тільки Ясін заховавсь за рогом коридору, одразу ж кинулись назад. Тихесенько, навшпиньки.

– Даш, що там у тебе цокає так гучно? – зашипіла я подрузі тихо. Ми трималися од Ясіна неподалік.

– Пояс від куртки, зараз застібну, – прошепотіла подруга у відповідь. – Шухер! Він розвертається!

Даша вчасно вхопилась в мою руку та смикнула в сторону якихось дверей.

– Хух, здається пронесло... – з полегшенням видихнула я, мало не втираючи уявний піт із чола, яким обперлася об двері. – Бляха, ну і ну... треба якось не так паливно, а то...

– Дарино... – штовхнула мене подруга, яка чогось розвернулась обличчям до кімнати. Я мусила зробити те ж.

– Просто йдіть геть, я навіть розбиратися з цим всім не хочу, – втомлено промовив Микола Павлович, що вів у цьому класі драмгурток.

– Мамі не скажете? – запитала кисло.

– Не скажу, – зітхнув учитель, – йдіть.

Ми й вийшли. Ясіна в коридорі не знайшлось.

– Бігом, бігом, він не міг далеко піти!

Незграбно зіштовхнувшись у дверях, ми з подругою мало не випали з центрального входу.

– Дівчата, все гаразд?

Поряд стояв Олександр Макарович зі смартфоном у руках.

«Це ж треба було так...» – подумалось мені.

– Олександре Макаровичу, ми хотіли уточнити з приводу декорацій... – одразу ж стала викручуватись Даша, а я завмерла. Бо вчитель так мило усміхався та дивився на нас, ніби все йому зрозуміло, ніби бачить наскрізь. Він щось відповів, поки я зачаровано розглядала нашого найкращого класного керівника, а Даша йому подякувала, потягнувши за собою.

– Ледь не спалив... – тихо мовила подруга, коли ми трохи відійшли.

– Спалив, точно спалив! – винесла свій вердикт я. – По очах помітила. У них сміх стояв.

Даша знизала плечима.

Ми вийшли за ворота і зупинились, втупившись в телефони. Ясіна ж чекати все одно прийдеться. Допитливість свою маємо нагодувати.

Олександр Макарович вийшов услід за нами та зупинивсь неподалік. І чого було чекати біля входу в школу? Дивний він... Ми з Дашею не палились. Я гортала меню в телефоні, але косила очі в сторону Ясіна. Даша взагалі свій заблокувала та просто водила пальцем по екрану.

Вона сама прийшла до нього. Кинулася мало не на шию, а вчитель скромно їй лиш ручку поцілував. Я не втрималась, підвела погляд. Даша теж.

– Дарино, поглядом її не вб'єш, – повідомила подруга.

А я вбити не хотіла. Просто стукнути чимось.

Парочка пішла в сторону парку, і я сміливо попрямувала слідом. Даша, мабуть, вагалась, бо наздогнала згодом.

Ну що сказати? Гарна. Не знаю я її. Мабуть, з іншого села. Чи навіть міста. Струнка, висока, довгонога. Навіть занадто висока, бо ще б підбори, стала б вище Ясіна. В сукні на холоді. Сміливо. Волосся світле, трішки нижче плечей, ледь хвилясте. Красуня. Куди Дарині до неї братися? Куди?

– Дарино, подивилися і досить, – несміливо промовила Даша, що пленталась позаду, – не хочеться, щоб він нас розкусив.

– Він нас уже розкусив, Даш! Я хочу побачити, як він її цілує!

Вони йшли попереду нас і про щось мило розмовляли. Трималися за руки! Я сердилась.

– Якщо він нас розкусив, тоді точно не поцілує. Це ж Ясін! Він інтелігентний! Перед своїми ученицями такого не зробить!

– Мене ж при всіх поцілував! – я не могла погодитись з подружкою.

– Тоді він злився. Зараз – ні. Здається, він щасливий.

Щасливий.

– Гаразд, вертаймося. Вони все одно уже сіли в автомобіль.

Я зупинилась посеред парку, дивлячись, як дівчина сідає за кермо, а Ясін – поряд. Хотіла побачити її?

Побачила...

****
Саша запізнювався. Його клас все більше розтягував час, ніби навмисне. Ніби вони ревнували до Вероніки та не хотіли, щоб їх вчитель з нею зустрічався.

Саша: Пробач, запізнююсь. Маю розв'язати важливе питання.

Вероніка: Я приїду до школи.

Саша: Ні, благаю. Тут мої учні.

Одинадцятий клас ніяк не міг вирішити, яку виставу їм обрати. Ясін уже навіть шкодував, що вигадав їм таке завдання. Але проблема вирішилась і він мерщій пішов у своїх справах.

З Веронікою Ясін познайомився давно, ще під час навчання в школі. Даринка не помилилась, дівчина жила в сусідньому селі та мала непогану роботу в районі. Вони зустрілись нещодавно і все якось закрутилося... Саші вона подобалась і він почувався поряд з нею добре.

Вчитель історії ще в коридорі зрозумів, що за ним хтось крадеться. Повернувся та побачив лиш фіолетовий рюкзак з блакитним дармовисом, які зникли за дверима. Неголосно засміявся, захитав головою та вийшов у двір школи. Подумав, що вони згодом прибіжать слідом і не помилився. Дівчата випали з дверей і Даша стала щось його питати. Ясін відповідав, ледь стримуючи сміх. Які ж вони кумедні! І як йому не вистачає тих шкільних років! Помінятись би з братом місцями, міг би... Е-ех...

Дівчата пішли геть, обговорюючи не так вже й тихо те, що Ясін їх розкусив.

Вероніка кинулася до Саші – рада була бачити. А він легенько захитав головою та поглядом показав на дівчат, які вже добре витріщались, забувши про манери. Просто поцілував їй руку. Вероніка насупилась. Їй хотілося уваги й байдуже до тих малоліток!

Всю дорогу до автомобіля Ясін відчував, що вони йдуть позаду. Даша і його Даринка... Його? Та ні, чого це він?

Вероніка щось мило щебетала, намагаючись втягнути і його в розмову. Її рука здавалась такою холодною, що хотілось відпустити. Та не наважився.

А уже в машині помітив розчарований погляд тих прекрасних очей. Амблігонітових. Але тоді Саша ще не знав, як назвати такий колір...