Глава 20.2. Побачення?

Ну і де та Ритка, коли вона мені так потрібна? Хвилювалась, бо не знала, що одягти. Пів шафи переміряла, а все не те!

Через двадцять хвилин примірянь одягнула улюблені джинси з футболкою. Зрештою, бувало й гірше…

Коли прийшла до кафе, Ясін уже сидів там, задумавшись про щось. В руці його знаходилась невеличка чашка. Підійшла й одразу ж сіла, не вітаючись. А він мовчки дивився на мене. Трохи сердито, але з тугою в очах.

– Привіт, Дарино.

– Доброго дня, Олександре Макаровичу! – зле посміхнулась у відповідь. Саша трохи нахмурився від такого офіційного тону, та мене це лиш забавило.

– Пробач за те, що вчора вигнав тебе. Я… не дуже приємно бачити тебе з іншими, чесно кажучи.

– І сам не гам, і другим не дам? – чомусь згадались слова мого давнього друга Дімки Доніна.

Саша стиснув губи від злості. Правильно, злись, Ясін, відчуй, що таке ревність!

Ох, як же хочеться зараз накинутись на нього з обіймами, загорнутись в теплі руки, тулитись до грудей… Зітхнула од відчаю.

– Коли ти зрозумієш уже, Дарино, що ми не можемо бути разом? – запитав, опустивши погляд на мої руки, складені на столі.

– Ви уже визначились, що будете замовляти? – підійшов до нас офіціант.

– Горілки, – серйозно подивилась хлопцю в очі, котрий миттю розгубився, – і достобіса.

– Їй ще нема вісімнадцяти, – вліз Ясін в розмову.

– Мені завтра уже стукне вісімнадцять.

– От завтра й почнеш пиячити. А сьогодні просто сік.

– Вишневий, яблучний, апельсиновий, томатний?

– Вишневий, – буркнула і сердито склала руки на грудях.

– Ми не можемо бути разом.

Ні, ну він вирішив мене доконати!

– Та чого?! – майже вигукнула. Відвідувачі за сусіднім столиком з докором подивились, проте я не звернула на них уваги. Байдуже.

– Що тобі твої батьки скажуть, Дарино? – почав тираду Саша. – Знайшла собі старигана? Тобі тільки вісімнадцять! А що як я тобі набридну через пів року, як набрид у свій час Ден? Ти вигадала собі дитячу закоханість і не помічаєш нічого кругом себе!

Ого! Болючі слова, наче ляпас, вдарили по серцю. Серйозно? Дитяча закоханість не триває стільки років! Встаю, ледь втримуючись на ногах, щоб не впасти.

– Знаєте, Олександре Макаровичу. Дена я ніколи не любила. І він мені не набридав. А якщо у Вас провали в пам'яті, то нагадаю, що він мене хотів зґвалтувати. Мама знає про «дитячі вигадані» почуття і ще минулого року сказала, що ви добрий і хороший. В чому я сьогодні засумнівалась уже.

Обернулась та пішла в сторону виходу. Ясін виглядав здивованим. Чи то словами про Дена , чи про маму… не знаю. Ооо, я ще ж забула сказати найголовніше!

Розвернулась і, дійшовши до столика, обперлась руками на нього:

– До речі, ваша бабуся тоді давно просила передати вам, що благословляє нас.

От тепер точно все! Крокувала широко і швидко. Опинившись на вулиці, пішла геть, не обертаючись. Погода удалась хороша, тому вирішила прогулятись. Куди йшла – не знала. Куди ноги несли, туди йшла. Минала різні будівлі, а сама нічого не розуміла. Оце і все? Отак усе скінчиться? Ані сердечних прощань, ані поцілунків? Лише болючі слова про «дитячу закоханість»… Блукала вулицями столиці просто так, без будь-якої причини. Стало уже доволі темно, а я все ще не знала, куди йти. На телефоні сотні пропущених. Від Ритки, Дані, мами та навіть Ясін набридав безперестанку. Вимкнула телефон, коли зайшла в якесь незнайоме кафе. Замовила зелений чай та сиділа, втупившись у вікно. Перехожі снували в різні сторони. Хтось спішив, а хтось просто прогулювався. Люди щасливі й не дуже. А в мене на серці знову діра.

– Вибачте, ми уже закриваємось, – підійшла до мене дівчина-адміністратор з милою посмішкою через кілька годин.

– Так-так… Дякую за чай, дуже смачний…

Ну і куди йти далі? Уже опівніч. Де я взагалі? До гуртожитку вертатись зовсім не хотілось… От тобі й з днем народження, Дарино! Що не рік, то якесь ідіотство!

Йшла вулицею і ще здалеку помітила яскраву вивіску. Нічний клуб. От тобі й відповідь. На вході з мене зажадали паспорт. Протягнула документ і охоронець-вишибала, розтягуючи губи в кривувату посмішку, привітав з днем народження.

В приміщенні не було людно, лиш кілька компаній за столиками та троє біля бару. Гучна музика глушила, а промінчики світла стрибали по танцмайданчику, час від часу осліплюючи відвідувачів. Згадала, якою я наївною була, вважаючи, що наш диско шар в школі – це сама крута річ для танців. Не те щоб мені тут подобалось, але це уже цивілізація, а не село.

Сіла за барну стійку і роздивилась в меню картинки з різноманітними склянками. Попросила щось найслабше, і у відповідь бармен підморгнув, усміхнувшись одним кутиком губ.