Глава 20.1. Побачення?

До мене не одразу дійшло, що такого Ясін мені не пробачить. Зчинила скандал, поцілувала його в присутності студентів і втекла. А дійшло це нарешті наступного дня, коли я прокинулась вдома, в Добро-Дарі. Сльози, як вірний друг, виступили на очах. Я плакала довго, але беззвучно. Наступного дня стало трішечки легше, а в понеділок я уже злилась на Ясіна, намагаючись спихнути всю вину на нього і його «не можна».

...– Дарино, у тебе через два дні День народження. Плануєш святкувати? – запитав Даня на перерві.

– Не знаю… А варто? – дивилась в зошит, тримаючи ручку напоготові. На культурології доводиться багато писати.

– Звичайно, що варто! Це ж повноліття!

– Дань, мені не до того зараз. Ти ж знаєш…

Пролунав дзвінок, а за ним і зайшов викладач, важкими кроками ступаючи на дерев'яну підлогу. Голови не підняла, все ще дивилась в зошит і на свою ручку. Даня якось незвично для себе завовтузився на місці. Глянула на хлопця, а той втупився десь вперед, здивовано скривившись.

– Доброго дня, студенти! Сьогодні я заміняю Михайла Олеговича. На жаль, ваш викладач захворів.

Серйозно? Ясін? Та невже таке буває? Я тут цілий вік мріяла про те, щоб лиш на мить побачити його за викладацькою кафедрою, а щойно ми посварились...

От тобі й Ясін викладач. Весь в чорному. Ніяких бейсболок козирком назад, ніяких толстовок і джинсів. Костюююм. Солідний, серйозний і... нудний. Але як же йому личить! Сидить, наче на нього шитий.

Демонстративно голосно зібрала свої речі й так само голосно цокаючи підборами, пересіла до ненависного мені новенького-поклонника на задні ряди.

– Даруню, радий тебе бачити! – цей бовдур розтягнув губи, показуючи усмішку. – Передумала?

– Передумала! – відповіла і підсунулась ближче, посилаючи у відповідь таку ж широку усмішку, хоча зовсім не щиру.

Олександр Макарович вів діалог зі студентами, розповідав сьогоднішню тему, а я не дивилась в його сторону. Тихо бесідувала з Ярославом, який те і робив, що косився на мої ноги. Вирішила терпіти таке нахабство, зціпивши зуби, і лиш ширше посміхалась.

– В кіно підеш зі мною, Даруню? Сьогодні ввечері?

– Піду звичайно, – на зло Ясіну піду! Нехай подавиться своєю Алісою! Нехай котиться собі, куди схоче! Бачити його не можу!

– Там саме один відпадний фільм вийшов.  Гонитви, перестрілки та все в такому плані? Любиш бойовики?

Ледь не скривилась від «задоволення», але погодилась, мило посміхаючись.

– Вибачте, я вам не заважаю? – вклинився Ясін в нашу розмову. Коли це він встиг так близько підійти?

– Ні, що ви, Олександре Макаровичу! Зовсім не заважаєте, – відповіла, відправивши і йому нещиру посмішку. Деякий час ми боролись поглядами. Кілька секунд, не більше.

– Можете поговорити за дверима, якщо вам терміново, – сказав, не відводячи погляду.

– Ви нас виганяєте, Олександре Макаровичу? – дивилась на нього і розуміла – не відведу погляду, то знову утону в його очах, а відведу – програю йому і собі. В будь-якому випадку я в програші.

– Ні, що ви, Дарино! Не виганяю! – повторив моїм же тоном викладач.

Не довго думаючи, однією рукою згребла речі в сумку, вхопила пальто та пішла геть. Голосно грюкнула дверима, щоб привернути ще більше уваги. Та через пів хвилини вони знову розчинилися зі скрипом.

– Зачекай, Даруню!

За що? За що мені така кара у вигляді цієї прилипали?

Фільм виявився і справді цікавим, а вечір не таким уже й паршивим. Це якщо не звертати уваги на величезну діру на місці серця. Ярослав весь сеанс норовився взяти мою руку, але я делікатно морозилась. Морозко Дарина, хаха… Тричі дзвонив Панченко, та я не відповідала. Хотілось забути всіх і все, почати з нового листа, як то кажуть. Та клятий Ясін не вилазив з голови. І, звісно, як тільки вернулась в гуртожиток, одразу ж розкисла. Забути його? Та куди там… Серце, коли б'ється, говорить «Са-ша, Са-ша, Са-ша…» І тут потрібно було б змусити себе заснути, але… але написала йому повідомлення… яке швидше за все, знову залишиться без відповіді.

Я: Як тебе забути? Як?

Лежала, розглядаючи стелю, сльози текли по щоках, до вух і волосся. Роздумувала, коли ж була та точка неповернення, що визначила долю? Коли наші вуста зустрілись вперше? Чи може пізніше? Коли обіймались біля мого дому?

Телефон сповістив про нове повідомлення. Серце підскочило від несподіванки. Невже це він? Це не може бути Ясін…

ОМ❤: Поговоримо завтра?

Я: Гаразд.

ОМ❤: Тоді о 18:00, в кафе «Ртуть», що біля університету. Чекатиму.

Я: Це побачення?

Телефон замовк, хоча Ясін повідомлення моє прочитав. Як там кажуть, мовчання знак згоди?