Глава 19. Кінець усім стражданням

****

Вибігла у внутрішній двір під холодний дощ, щоб хоч трохи втамувати біль. Перед очима картина, де ректорська дочка цілує Сашу. Сашко, мій Сашко… не мій ти уже. І не був моїм. Так… дарма тішила себе марними надіями, вірила, що прийде до мене одного дня, обійме, як тоді… А мені більше й нічого не потрібно, лиш би поряд з ним. Та уже байдуже! Цілуватись перед усією їдальнею з ректорською дочкою – це не таїтись з простачкою Дариною в темноті, щоб ніхто не помітив. Куди мені до неї братись? Вона ж мажорка. Ну все тепер… Кінець всім моїх минулим стражданням, тепер їм на зміну приходять нові, ще болючіші. Де ножем по серцю і каменем в душу…

Телефон вперто розривався, хтось дзвонив і дзвонив. Та байдуже! Хай навіть він телефонує, все одно не візьму! Досі перед очима його скривлене обличчя, наче я побачила його найбрудніший секрет! Не відповім на дзвінок! Застрибнула в перший же тролейбус, що під'їхав до зупинки. Вода стікала з мене, наче водоспад, руки геть зовсім задубіли, не слухалися та тремтіли. Плакала, прислонявшись до поручня в пустому тролейбусі, не сідала, щоб не намочити сидіння, і їхала хтозна-куди… В душі, наче мухоморів хто напхав. І лиш одне запитання в голові – «Чому?»

Мене висадили контролери, прогнали у незнайомому мені місці, добре, що хоч значок метро виднівсь неподалік. Брела між натовпом по калюжах. Дощ уже скінчився, але асфальт ще не скоро зможе висохнути. В кросівках чвакала вода, вони геть зовсім зіпсувались, розклеїлись, прямо, як я. Добре, що хоч не мої улюблені білі сьогодні взула. В метро знову стояла, бо одяг ще досі весь був мокрим, хоч з нього уже й не текло, як раніше. Диктор озвучив станцію і я зрозуміла, що саме тут неподалік живе Ясін. Встигла вистрибнути перш ніж двері зачинилися.

Всього лиш разочок подивлюсь на нього, скажу, що він найкращий у світі та піду… піду далі… Туди, куди ноги поведуть.

****
Саша затримався в університеті. Студенти, мов настирливі мухи у спасівку, вирішили підійти до нього сьогодні всі! Першокурсники не зрозуміли домашнього завдання. Не втримався і нагрюкав, щоб уважніше слухали, раз з тридцяти осіб ніхто не зрозумів. Магістранти уже по диплому задовбують, хоча до нього ще ого-го! Аліса тільки тричі з'являлась перед очима і все щебетала про те, як добре на історичному факультеті. Втомлений, голодний і злий, Ясін вийшов з ліфта на своєму поверсі й завмер. Даринка, обійнявши себе за плечі, в мокрому одязі та з зубами, що цокати не припиняли, стояла біля його дверей. Погляд, мов у маленького щеняти, трохи ображений, але відданий і довірливий.

– Міг би й здогадатись, що ти побігла у двір, а не наверх, – сказав Саша, відкриваючи двері. – Заходь, бурулько.

****
Стояла, дивлячись на нього, мов уперше зустріла.

Вагалась. Треба сказати все, що хотіла і йти геть. Замість того переступила поріг квартири та зупинилась.

– Ну і чого стоїш? Знімай мокре взуття, гріти тебе будемо.

– Я просто прийшла сказати, що…

– Потім поговоримо, в тебе он зуб до зуба скаче, – перебив мене Ясін.

Роззулась і одразу ж опинилась у ванній кімнаті, де вже набиралась для мене вода. Саша приніс рушник і якийсь одяг, а я завмерла – не знала, що робити. Він поглянув в мої очі, наче я провинилась, наче я котяра, що нашкодив.

– Роздягайся!

– Що???

– Куртку свою давай, сушити будемо. Завтра на заняття в мокрій підеш?

– Аааа… – з облегшенням зітхнула і простягнула свою наскрізь мокру вітрівку. – А ви…

– А я за дверима почекаю. Чи тобі допомогти роздягнутись? – брови вчителя поповзли вгору, як і кутики губ.

– Ні, ні, сама, – відповіла і помітила в дзеркалі, як щоки мої збагряніли.

Вода виявилась нестерпно-гарячою і я довго до неї звикала. Настільки довго, що Сашко через деякий час постукав у двері, запитуючи чи в мене все гаразд.

– Так, просто намагаюсь зігрітись.

– Дарино… – прозвучало з-за дверей через деякий час.

– Що? – насторожилась в очікуванні чогось неприємного.

– Все було зовсім не так, як ти подумала.

– Звідки тобі знати, що я подумала? – вилізла з води та стала вдягатись в чоловічий одяг.

– Аліса ходить за мною хвостиком, я не можу її прогнати грубо, вона дочка ректора.

У мимри, виявляється, навіть є ім'я. Алі-і-іса. Запхнути б її в країну чудес, щоб і не вернулась. Відкрила двері й одразу натрапила поглядом на обличчя Ясіна. Такий гарний, очі виблискують, мов дорогоцінні топази, від світла, а міцні руки загородили мені вихід. На таких руках вік би літати!

– Прожени її ласкаво, – порадила, знизавши плечима.

– Це як? «Геть, Алісочко, не набридай» і по голівці погладити? – усміхнувся Ясін зовсім без радості.

– Скажи, що зайнятий.

Замовк, здається, не розуміючи.

– Ну, що пара в тебе є. Дівчина. Твоя половинка. Ґьорлфренд. Розумієш?

– Не насміхайся, Дарино, я про це навіть не подумав, – відштовхнувся руками від дверей і попрямував до кухні, а я пішла за ним.

– Якщо потрібна буде допомога, можу зіграти ту саму подружку. Ну там поцілуватись, пообійматись на публіку…

Господи, Дарино, куди ж ти уже скотилась? Добре, що це твій правильний Олександр Макарович, а не якийсь казанова. Поправочка – більше не твій. Саша мовчки поставив біля мене тарілку зі смаженою картоплею та ароматний липовий чай.

– То що там кажеш, у їдальні було? – запитала, оскільки моя пропозиція про допомогу залишилася проігнорованою.

– Нічого не було, – відповів, дивлячись в очі.

– Зовсім-зовсім?

– Зовсім-зовсім.

Чесно кажучи, наче гора з плечей. Сиділа, жувала, а посмішка аж до вух. Мій Ясін, таки мій!

– А твоя бабуся ворожкою була, так? – пригадала жінку, що трохи нагнала на мене страху при знайомстві.

– Вона всиновила мою маму, коли тій було шість років. Всі завжди сахались її зовнішності, адже ж помічали, бабуся — циганка. Але вона ніколи не поводилась ганебно та завжди була чемною з людьми. Моя бабуся була найкращою у світі. Хоч і Дениса любила більше, ніж мене. Я мав би на це ображатись, але ні… Не ображаюсь.

Денис? Хто такий Денис? Аааа, це той, що мене трішки образив. Я уже й забула думати про нього.

– Скажи, ти вибачила йому? – запитав серйозно, а я лиш знизала плечима, а потім невпевнено кивнула.

Пробачила. Але було б ідеально, щоб він сам особисто перепросив.

– А я не пробачив. Поки що. Може, якби поговорив з ним. Він так жодного разу і не з'явився вдома. І не телефонував. З ним все гаразд, вчиться собі далі. Просто не хоче з нами бачитись. Аж трохи боляче.

– Думаю, ви обов'язково ще зустрінетесь, – допила чай і прийнялась мити посуд, але Саша не дав це зробити – забрав мої руки у свої долоні.

– Я сам. Гаразд?

– Гаразд, – повторила, наче папужка.

– Ваша бабуся знала, що ми будемо з тобою разом, – випалила те, що рвалось назовні уже давно. Саша завмер з чашкою в руках. Відпадні новинки, еге ж? Сама в шоку була, коли допетрала.

– Ти блефуєш, – звинуватив мене. Все ще не повірив. Оооокей… Про те, що вона нас благословила, краще промовчати.

– То ти мене сьогодні теж в таксі посадиш чи як? – навмисне змінила тему.

– Ні.

І замовк. Ну що за звичка така? Зацікавити та мовчати. Став до мене спиною та вимивав собі тарілки. Тихесенько підійшла ззаду. Обійняла, міцно вчепившись руками й притулилась щокою до плеча.

– Ох, Даринко, знала б ти, як я цього хотів… – поклав свою руку на моє зап'ястя, ледь-ледь погладжуючи мокрими пальцями.

Розірвав обійми, повернувся і поцілував. Обережно, ледь торкаючись вустами. Низ живота стиснуло у вузол, коли Сашко пригорнув до себе. І раптом все так просто стало, спокійно, наче на своїх місцях.

– Ходімо, покажу, де ти будеш спати.

Хвилиночку? А хіба? Я думала, ми того… Разом… Подумки обурилась, проте змовчала. Ясін привів мене в кімнату, що явно не належала йому. Тут було майже пусто. Лиш широке ліжко, шафа і письмовий стіл. Привів і одразу втік, побажавши на прощання гарних снів. Оце й усе? Які там сни, коли через стінку спить твоя мрія? Еееех, була б я Риткою, встала б і пішла в його ліжко. Але я Дарина Фафлей і я, мовчки втупившись в стелю, рахувала слоників для того, щоб заснути. Приблизно на трьохсотому збилась, розблокувала смартфон і ввімкнула тихо музику. Тільки й так змогла заснути.

Одяг мій просох, а я так сподівалась, що ця футболка стане моєю. У Ясіна їх багато, я точно знаю. Можна й поділитись. Але обережно склала і повернула речі хазяїну. Який, до речі, абсолютно без настрою сьогодні. Сумний, весь в печалі, а під очима залягли синці – не виспався.

Зате приготував млинці. Ну і нащо такі жертви заради мене? Студенти взагалі снідають після пар.

– Що тебе турбує, поясни мені? Чого ти вперто не хочеш бути зі мною? – пішла напролом, ризикуючи й так крихкими стосунками.

– Все турбує.

От в цьому весь Ясін! Короткі відповіді, які нічого не означають та зовсім не прояснюють ситуації.

– Конкретніше, Саш. Я втомилась бігати за тобою, наче вірна собачка. Коли ти уже підпустиш мене до себе?

– Ти спізнишся на заняття, Дарино.

– Виганяєш?

– Так.

Ну-ну! Мені й справді потрібно на заняття. Вищу математику краще не прогулювати. Ну нічого! Закинула млинець в рот, не прощаючись, з трудом вскочила в мокрі кросівки. А він навіть не провів мене! Ну нічого, Ясіне! Ми ще поговоримо сьогодні!